Кого любив – ніхто того не знає.
Чи жалкував – про те сказати важко.
Твоя душа, як та маленька пташка.
Хай Бог її простить і не карає.
Може в сон мій тихо забредеш
Я зімліла б на твоїм плечі,
Якби тільки не оті сичі,
Що кричали тужно так вночі.
Оті сичі…
Хмелем пахли кучері твої.
Ще для нас співали б солов’ї.
Та були то весни не мої
І не твої.
Роз’єднала буйна течія.
Так далеко ти, далеко я.
І твоя любов – вже не моя
І нічия…
Вже твого кохання не знайдеш.
Може в сон мій тихо забредеш
І розкажеш, як ти там живеш.
Чи не живеш…
Як ти будеш сама?
(на вічну пам’ять Насті Клименко)
Тебе зачинили
В хатині без вікон і без дверей.
Ні голосно крикнути,
Ні голосну заспівати.
Як ти будеш сама,
Коли ти так любила людей?
Як ти будеш сама,
Коли ти і бабуся, і мати?
Як ти будеш сама,
Коли ти так любила наш Львів?
І застілля, і пісню,
Що рвалася в обшири неба…
Так бракує нам сліз,
Так бракує перейнятих слів,
Щоб озватись до тебе
І світу сказати про тебе.
Ти любила Полісся,
Карпати, Дніпро і Волинь.
Ти співала пісні –
Аж приходили слухати мавки.
А свій біль і свій сум
І гіркий свій життєвий полин
Ти співала сама,
Так навчилася з самого малку.
Тут без тебе уже
Народилось твоє онучатко.
Ще одне онуча –
Хай росте й свою долю знайде.
Ти за них помолись.
Бо в житті ні кінця, ні початку.
То велика ріка,
Що не має зупину ніде.
Не соромся, коли
Вінграновський тобі дорікне,
Що він так і не чув
Неповторного вашого тріо.
«Колискову» його –
Юліана творіння ясне
Більш ніколи ніхто
Заспівати отак не зуміє.
Може пісня твоя
Десь у всесвіті лине в цей час.
Бо ж не може вона
Просто так, нас покинувши, вмерти.
Хтось почує її
На планеті, далекій від нас,
І покличе тебе.
Може там і живеш дотепер ти.
Може душу твою
Ті лелеки на крила взяли
І понесли в блакить
До небесного Божого раю,
І молитву твою,
Може, в пісню вкладеш, як колись,
І натхненно її
Разом з ангелами заспівають.
Весняні солоспіви
Щоб бути морозом…
А за вікнами зима плакала…
Скрізь холодними слізьми крапала.
Бо розуміла й сама:
Що це за зима,
Коли снігу нема,
Коли льоду нема?
Сподіватись дарма.
– А що сталось з морозом?
– Старий геть втратив розум.
Кажуть, закохався у весну,
Позбавивши мене сну.
Ну навіщо він їй,
Зеленій такій?
Розпустила квіти –
Поморозив.
Молоду траву
Інеєм покрив.
Розсердилась весна
За його порив
І прогнала геть,
Наївшись морозив.
– Щоб бути морозом,
Треба мати розум.
Вертайся до зими.
Не пара ми.
А мороз у розпачі.
Знову до зими.
– Може, ми помиримось?
Будем разом ми…
Та кушпелить полем завірюха,
Сердиться зима, як та свекруха.
– У весняні дні
Нащо ти мені?
Йди і прислужись весні.
Шкода тебе, дурня вже сивого.