Прилинь
Місячним світлом прилинь,
Зоряним блиском засяй.
Скільки у морі краплин,
Стільки сльозинок, ти знай,
Я пролила за тобою,
За нездійсненою мрією.
Все розказати не вмію я,
Пісню пошлю я з любов’ю.
Пісня заблудиться в вічності,
В просторі синього неба.
Я не клялась тобі в вірності.
Та й чи вона тобі треба?
Сам ти нікого не зраджував,
Бо не любив ти ніколи.
Може, себе так розраджував –
Жив, як перекотиполе.
Все-таки в сон мій прилинь,
Тугою, болем чи піснею.
Осінню тихою, пізньою,
Друже, мене не покинь.
Не відвертай же лице,
Будь і гріхом, і покарою.
Був би ти гарною парою,
Тільки вже пізно про це.
Скільки років без тебе
Треба було пройти,
А наді мною небо,
Байдуже, як був колись ти…
На відстані
Я навчилася жити без тебе.
Ще навчуся любити на відстані.
І, якщо почуття мої істинні,
Мені більшого щастя не треба.
Ще почути б твій голос. Хоч інколи…
Із небаченого далека.
Може, ти, як отой лелека,
Прилетиш крізь хуртечі і віхоли.
Я заплачу і засміюся,
Я зірницею в небо злину
І вже більше тебе не покину,
Хоч любити тебе боюся.
Я просила не раз і не двічі:
Прилети, хоч на мить прилети.
Тільки це вже будеш не ти,
Сумний привид із потойбіччя…
Що вже дорікати?
Їм байдуже, що вже тебе нема.
Вони тебе ніколи не любили.
Я витираю сльози крадькома,
Бо плакати не маю більше сили.
Покинута, зневажена тобою,
З дітьми зосталась, наче на розпутті.
Я плакала за нашою любов’ю
І згадувала те, що не забути.
Не дорікаю. Що вже дорікати?
Тебе нема. Повиростали діти…
Та інколи так хочеться чекати,
Щоб ти приснився, болем обігрітий.
Та ти все рідше снишся, бо з роками
Стираються невизначені грані.
Все менше світу в мене під руками,
Все більше світу в тебе на екрані.
Я все собі так просто уявила.
А може все й не так, а значно гірше.
Людина щезла й по собі лишила
Своїх дітей й мої печальні вірші.