Щоб сказав, що я люблю
Й чекаю.
Може, піснею його
Розтривожу,
Може, голосом його
Приворожу,
Може, вродою його
Причарую,
А вже потім милого
Поцілую.
А спогади живуть…
Та великодня ніч
Була така прозора,
У розпалі весна,
У розпалі любов.
Було це так давно,
А так, неначе вчора.
Христос ще не воскрес,
А ти уже прийшов.
Та ніч була п’янка,
Солодка, як спокуса.
З небес така світінь,
Аж бачили сліпі.
Ми вірили в любов,
Ми вірили в Ісуса,
І грішні, і святі,
І на слова скупі.
Сьогодні той порив,
Захоплює й дивує,
Простягнута рука
Торкнулась самоти.
Хтось інший ту весну
Вітає і святкує.
Хтось інший, та не я,
Хтось інший, та не ти.
А все ж вони були,
Ті дзвони великодні.
І тішив соловей
Закохані серця.
Ті спогади живуть
Крізь роки до сьогодні
І житимуть в душі
До самого кінця.
Бо знала ніч…
Стояла ніч у темнім запиналі
І фіксувала на свої скрижалі
Те, що було, і те, що не було,
А місяць їй освітлював чоло.
Журився місяць, що такий старий.
Хоч хмарами всього себе закрий,
Нічого не поможе. От біда!
А ніч така… Ще зовсім молода.
Сміялися зірки з його журби.
А дурень все лічив свої скарби.
А я скарбів не мала. То порожнє.
Лиш почуття, щемливе і тривожне…
Ніч знала те, чого не знала я.
Ніч знала те, що я вже не твоя.
Сплять заколисані квіти
Дощ шелестить за вікном,
Спати мені не дає.
Бореться липа зі сном.
Кожному миле своє.
Любо траві зеленіти,
Дощику любо іти.
Сплять заколисані квіти,
Лиш не спимо я і ти.
Ти десь далеко від мене,
Але, я знаю, не спиш.
Стукає серце шалене,
Тільки дослухайся лиш.
Судилось тебе обнімати
Іншій, та не мені.
Запах холодної м’яти…
Ти його чуєш чи ні?
Чую, як дихаєш,
Знаю, що думаєш,
Що позбавля тебе сну.
Дощ посміхається,
Дощ сподівається,
Що я нарешті засну.