Та чому так туга
Моє серце коле?
Правду люди кажуть:
Все лікує час…
Нічим тебе не потривожу
І не додам печаль нову.
Прожити я без тебе можу.
Хоч гірко, але проживу.
І дорікати я не буду.
Вини твоєї тут нема.
Забути – може й не забуду,
Та все ж залишуся сама.
Скоро все забудеш,
Кане все у лету.
Будуть в тебе інші,
Буде все як слід.
Важче все забути
Бідному поету,
Бо у нього в грудях
Серце, а не лід.
Все так не просто, ох, не просто –
Із серця викреслити мить.
Я в твоїх спогадах не гостя.
Я в них живу і буду жить.
Надворі непогідь лютує,
Все, як у нас, все, як у нас…
Хоч кажуть: час усе лікує.
Ох, ні, не все лікує час…

Життя у кожного своє
Як зацвітуть в моїм саду
Дві яблуні-зорі,
Коли здивує цілий світ
Своїм цвітінням вишня,
Тоді я знов до тебе йду.
Привіт тобі, привіт!
Мені згадалася чомусь
Моя любов колишня.
Та не судилось.
Ми вже не зійдемось ніколи.
І навіть руку
Ти вже не подасиш мені.
Якби зустрітись
У стінах сонячної школи
І пригадати
Ті безтурботні наші дні.
Чи ти пригадуєш той вальс,
Схвильований і чинний?
І хтось тоді облутав нас
Веселим серпантином.
А ми кружляємо удвох
В шкільнім бентежнім залі.
– Яка з них пара! Дай їм Бог! –
Тоді про нас казали.
Та не судилось.
Ми розійшлись так нерозумно.
Чогось шукали.
І хоч би був якийсь резон.
В шкільному залі
Давно танцюють інші пари,
А ми з тобою
Лише у спогадах разом.
І хоч це так давно було,
З роками блякнуть дати,
Лягла задума на чоло,
Бо є про згадати.
І до жалю, і до плачу,
Бо для старих лиш осінь,
Та я здивовано мовчу,
Бо я люблю ще й досі.
Так нерозумно…
Спливає час, пливе поволі.
У тебе певно
Вже діти і онуки є.
Та трохи сумно,
Що так не склались наші долі.
І тужить ревно
Життя у кожного своє.