~12~

скоро піду, а все-таки самому воно якось сумно. А так – з тобою поговорю – все ж якось відрадніше.
Количують,обидвате почули, дзенькнула клямка насінешніхдверях.Хтось до них ішов. Братан навіть загарчати спробував, та Івасик його заспокоїв.
– Не гарчи, Братане. Може це хтось путній до нас іде. Чого дурно людей
лякати?
Тут відчинилися двері – і до хати ступила старенька бабуся. Хустина на ній теж старенька, камізелька драненька – біднішої, здається, й на світі нема. А що вже та бабуся немічна та безсила була. Здавалося, ось-ось впаде. Івасик так і кинувся її підтримати, хоч яка там ще з нього опора, само мале та худе, але все-таки. Сіла бабуся на лавку та й каже:
– Чи не дасиш ти мені, дитино, води напитися? Та ще, може маєш, кусничок хліба. Бо так з сил вибилася, що не дійду, куди маю дійти.
– Чому ж не дам? І хліб у нас є, і молоко маємо – сусідка принесла. Та й ну стару напувати та годувати.
-То ви, бабусю, може у нас відпочинете трошки чи й переночуєте. Де ж в таку
непогідь в дорогу вибиратися?
-Дякую тобі, добра дитино. Та мені, либонь, вже однаково.
– А чому ви так кажете, що вам однаково?
– Найперше те, що я вже таки стара. А друге те, що я слаба і від тієї слабості мушу померти.
– А хіба ж від вашої слабості вже ліків нема?
– Та ліки є, тільки грошей у мене катма. А без грошей, сам розумієш, і ліків тобі ніхто не дасть.
Недовго й думав Івасик і з Братаном не радився. Дістав він свою коробочку з металевими гривнями та й протягнув жінці.
– Ось, бабусю, все, що я маю. Ми з Братаном на хату складали. А тепер так вийшло, що хата у нас вже є. То беріть ті гроші собі на ліки. Може вистачить. Підвелася стара на ноги, поклала руку Івасикові на голову та й сказала:
– Дякую тобі, добра дитино. Скарб великий носиш ти у грудях – добре серце. Це найцінніший скарб, що може мати людина. Нехай же в тебе ніколи не переводяться гроші. Нехай твоя коробочка ніколи не буде порожня. Сказала так і зникла, наче її ніколи й не було.
-Чи бачив ти, Братане, таке диво? Яку казці. Хоч, чесно кажучи, і казок тих чув я не так уже й багато, та все ж знаю, що в казках таке буває. Ну що ж… будемо жити далі.
~13~

– Знаєш, Братане, – сказав Івасик вранці. – Якщо вже бабуся тих грошей не взяла, то піду я подивлюся, може собі щось з одягу пригляну. Гроші, звісно, невеликі, та може хоч якусь сорочку собі куплю. Чого ти на мене так дивишся? Мені ж першого вересня до школи йти. Ну, не сердься, я й тобі щось куплю. Може навіть шматочок ковбаси. А-а, зрадів! Знаєш, що таке ковбаса. Івасик взяв гроші та й пішов. Яке ж було його здивування, коли, повернувшись, він побачив, що в його коробочці знову лежать двадцять металевих гривень, наче ніхто звідти нічого не брав.
– Ото дивина, Братане, – сказав до песика, – гроші знову у коробочці. Як бабуся
сказала? Пам’ятаєш? «Нехай у тебе ніколи не переводяться гроші. Нехай твоя
коробочка ніколи не буде порожня». А я її слова наче повз вуха пропустив.
Сказала собі -то й сказала. А воно он що.
Що міг Івасикові на те відповісти песик? А нічогісінько. Він нічого і не сказав. -Ану, ще спробуємо, – сказав ошелешений хлопчик.
– Ризикуємо, але все-таки спробуємо, щоб переконатися. Піду я, Братане,
куплю щось нам на вечерю.
І пішов до найближчого магазину. Повернувшись, знайшов знову у коробочці двадцять металевих гривень, наче їх ніхто звідти й не брав.
– Е, Братане, тепер ми з тобою заживемо. Певно, та бабуся чарівниця була.
Тільки, щоб нікому. Чув? Нікому-нікому. Завтра ж піду і безпритульним котам
їсти куплю. Я їх давно вже досита не годував – нічим було. Доречі, треба
нам з тобою одну кішечку додому взяти – нехай у нас живе. А то вже миші
заворушилися. Чого ти насупився? Ти мишей ловити вмієш? Ні. І я не вмію.
Так що доведеться тобі звикати до кішки. І щоб мені спокій був у хаті. Я знаю,
що ви, собаки, не дружите з котами, тільки ніяк не збагну, чому. Мусите жити
мирно. Не бачу причини, чого вам сваритися. Кожен матиме свою миску. А я
вас обох буду любити. Чого гарчиш? Я тобі погарчу! Дивися мені. Забув, як ми
з тобою бідували? От і розуміти треба, як буває зле комусь. Затямив?
Песик покірно опустив мордочку. Мовляв, добре. Що з тобою зробиш? Ти ж господар…
05
І наступного дня в їхній хаті господарювала вже невеличка симпатична кішечка Варка, рада була, що мала нарешті теплу хату і власну миску. -Тепер буде порядок з тими мишами. Думаю, дядько Пилип, коли повернеться, буде задоволений, бо миші вже йому нічого не перетрублять.
Потрохи прикупив Івасик одягу та й став чекати першого вересня. Це мав бути найщасливіший день. І він таки настав. Про те можна було й не питати,