Казки до сніданку

КАЗКА – ЯК НЕ КАЗКА
Лтось може заперечити мені, сказати, що це зовсім не казка, а просто собі звичайне оповідання. Бо читаєш, читаєш, а див нема та й нема. Що ж то за казка така?
Це так і не зовсім так. А ви читайте, читайте – то дочитаєтесь і до див. Бо не завжди дива відбуваються відразу, навіть у казках. До дива часом ще треба довго йти, йти тернистими шляхами. Диво ще треба заслужити своєю добротою, співчуттям до людей, до тварин і до всього навколишнього світу. А тоді вже диво, добре, справжнє, може казкове, а може й ні, але кожна людина, чи доросла, чи ще дитина, в казці чи в звичайному житті, мусить мати своє диво. Його неодмінно треба чекати, вірити, що воно таки колись станеться. Але чекати, не склавши руки, а щось добре на світі робити, аби те диво таки колись сталося. Може, ваше добро маленьке, майже зовсім непомітне. Нічого. Чекайте свого дива – і воно до вас прийде. А зараз читайте казку про хлопчика Івасика та його песика Братана. Бо все-таки це казка. А казка завжди має право на диво. Тільки шкода, що про це ще не знає ні хлопчик Івасик, ні його песик Братан. Вони просто живуть собі, і їм дуже важко живеться у цьому світі. Але почнемо з самого початку, ще коли Братан і Братаном не був, а Івасик… от про Івасика і почнемо…
Кожному важко жити без свого дому, без своєї теплої хати, а коли ти дитина – без батька й без матері. Важко жилося й малому Івасикові. В нього не було нікого на світі. Він навіть не знав до ладу, скільки йому літ. Ніхто його не голубив, не жалів, коли у нього щось боліло. Ніхто не просив його, аби щось поїв, ніхто й не сварив його і не наказував: – Гляди, ноги не промочи, бо застудишся.
Івасик міг безборонно бігати собі по калюжах, промочувати ноги, а потім, коли застуджувався і хворів, то лежав у якомусь підвалі на купі ганчір’я і знемагав від гарячки. І нікому було дати йому гіркі-прегіркі пігулки, напоїти його теплим молоком чи чаєм з малиною. Сам собі. Потім вичухувався з хвороби, виходив

зі свого сховку, такий слабкий, аж ним вітер хитав. І вже іншим разом не важився бігати по калюжах і промочувати ноги. Іноді знаходилася все ж добра тітонька чи бабуся, годувала хлопчика смачним обідом, часом ще й з собою щось давала, але ніхто йому не казав: -Ходи, Івасику, до мене жити, будеш мені за сина.
Ніхто йому так не казав, і хлопчик знову йшов у своє безталання. Проїжджали розкішні машини. Іноді з них виглядали діти, дівчатка і хлопчики, чистенькі, чепурні. Влітку вони ласували морозивом, пили сік з трубочок, а взимку смакували апельсинами, цукерками та тістечками. Як їм заздрив Івасик. Якось він випросив у тітоньки, що продавала морозиво, одне для себе. Вже так просив, ледве не плакав. І вона пожаліла його, дала йому те морозиво. Яка ж то смакота. З того часу Івасик вирішив, що, коли він стане дорослим і піде на роботу, то щодня неодмінно їстиме морозиво. А ще якось один добрий пан купив Івасикові сік з трубочкою. Це теж класно. Але морозиво все-таки смачніше.
Красти хлопчик так і не навчився. Краще вже попросити. Якщо він мав що їсти, то ділився з котами та собаками – такими ж бездомними, як і сам. їм ще важче. Він хоч попросити може, а вони… Вони знали Івасика і бігли йому назустріч. Часом він радісно кидав їм, що мав, а часом скрушно розводив руками і казав:
– Нема нічого.
І вони, похнюпившись, розходилися.
То правда, що їм важко. От маленького песика з великими висячими вухами, з довгою шерсткою, може й породистого, просто викинули на смітник. Маленький і безпомічний, він ще нічого не вмів: ні їжу собі роздобувати, ні захисту від негоди шукати. Сказано – мале. Пропадав уже той песик на смітнику від холоду та від голоду. І пропав би, якби не Івасик. Хлопчик підійшов до нього і сказав:
-Ти що, Братан? Тобі, я бачу, зовсім зле.
У песика ще вистачило сил здивуватися. Невже це до нього заговорив той хлопчик? А Братан? Це що, ім’я у нього таке? А песик і не знав, що у нього є ім’я. А виходить, що є. Ото дива! Але немає сил підвестися і лизнути хлопчика. А треба, бо він, видно, добрий. Тільки худий дуже.
– Ей, чуєш? Ти ще живий? Бачу, бачу, що живий. Тільки замерз дуже. І голодний.
Це я, Братане, знаю. Ходімо зі мною, бо ти тут і справді пропадеш.
Хлопчик взяв вже зовсім безсилого песика і сховав його собі під куртку. Ту

_4~

~5~

куртку йому одна тітонька з секонд хенду подарувала. І штани також. Тепла курточка. Песик зараз відігріється. А от їсти… Йому б молока. Та де його взяти? Хіба піти на базар, до тих тіток, що молоко продають. Таки й пішов. По дорозі Івасика міліціонер зупинив. -Ану, покажи, що ти там під курткою ховаєш. Поцупив щось?
– Ні, не поцупив. Я його на смітнику знайшов.
– Що знайшов на смітнику? Показуй. -Песика. Ось…
– Ну, добре, добре. Іди. Тільки гляди мені. І Івасик попрямував до базару.
-Тьотю, дайте трішки молока, для мого песика. Він ще зовсім маленький. Без
молока він пропаде.
І розгорнув курточку, показуючи свого Братана.
– Ану йди звідси. Дайте! Дай поїхав в Китай. Багато вас таких тут ходить. Ще й
для песика.
Івасикові на очі навернулися сльози. Без молока його пес не виживе. А в тіток тут стільки молока. І їм шкода. Йому б трішечки. Хлопчик стояв, не зважуючись ще в когось просити.
– Хлопчику, хлопчику, – це до нього. Кликала бабуся, що теж продавала молоко.
– Йди-но сюди. Хто там у тебе? Котик?
– Ні, песик. Я його на смітнику підібрав. Він зовсім голодний. Хто знає, скільки часу він нічого не їв.
-Ану, покажи свого пса. Хлопчик розгорнув курточку.
– Славний песик. Тільки дуже маленький. Він ще, певно, сам і пити не вміє.
Треба, мабуть, з піпетки.
-Не знаю.
– Ну, чекай. Зараз ми спробуємо.
І бабуся налляла півлітровий слоїчок молока.
– На. Спершу напийся сам, а трошки залишиш песикові. Йому багато не треба.
Візьми ось булочку.
Івасик пив молоко, заплющивши очі, а потім раптом похопився: так і все можна випити ненароком. Та й почав шукати, у що б налити молока для Братана. Хтось подав йому разову тарілочку. О, це саме те, що треба. Налив молока, а потім витягнув з-під куртки своє цуценя. Розігріте під курточкою, воно дрібно

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − 12 =