~39~

– Яка правда? – спитав він розгублено.
– Очевидно, та, котрої у вас ще ніколи не було. Скажи мені, королю, подумай і скажи, кому в житті ти заподіяв найбільшу кривду?
– Не знаю. Насправді не знаю. В нашому житті кожного дня королю доводиться вирішувати стільки всіляких справ, що… не знаю.
– Не знаєш? То я тобі скажу. Ти осліпив знаного майстра Кирила. За що ти його осліпив?
– Кирила? Якого Кирила? Не пам’ятаю. Та й чи королівська це справа пам’ятати всіх своїх підданих?
– Та де вже там! То я тобі нагадаю. Це той майстер, що зробив колиску для принцеси.
– А-а! Щось таке пригадую. Я осліпив його, бо він збирався зробити ще кращу колиску, ніж була у принцеси. А я того не хотів.
– А для кого мала бути та колисочка, краща, ніж у принцеси?
– Зараз я вже не можу достеменно згадати, але… але так мені здається, що для його майбутніх дітей. Так, я осліпив його. І тепер я знаю, що кращої колиски, ніж він зробив для моєї доньки, він вже ніколи не зробить.
-Ти помиляєшся, королю. Він таки зробив кращу колисочку. І не одну. Зробив, сліпим бувши. Честь йому і шана велика від людей. А от ти… Ти залишиш свій трон і корону і підеш зі мною.
– Куди?
– Тяжке прокляття лежить на тобі за твій неспокутний гріх. А щоб зняти те прокляття, ти мусиш слугувати сім років і сім днів тому сліпому чоловікові. Що він тобі накаже, те й будеш робити. Та ще й дякуватимеш йому за харч, що тобі даватимуть. Бо інакше ти пропадеш з голоду.
– Ні, це якісь дурниці. Я – король! Куди я маю йти? А трон? А корона? Та й хто ти зрештою така, щоб мене судити?
-Я-Правда.
В руках у Правди з’явився жезл – символ її могутності. Вона вже не була старою
убогою жінкою, а грізною повелителькою.
– Кожна людина мусить відповідати за свої вчинки. І ти також. Відтепер ти
вже не король. Принцесо, візьми себе в руки. Це перше випробування, що
випало тобі. Іди і поклич матір. Вона – королева. їй правити державою. А ти їй
допомагатимеш. І про своє заміжжя подумай сама.
-Але ж батько!
– Попрощайся з ним і прости його. Як дочка. Бо як принцеса – не маєш права.
~40~

А тепер, королю, одягни одяг свого слуги та й ходімо.
– Варта! Де моя варта? Де моє військо, мої генерали?
Ніхто навіть не поворухнувся. Лише якийсь сивовусий служака буркнув:
– Іди вже, йди. Ти і так вже всім набрид своєю жорстокістю і
несправедливістю.
– Карету мені, – гукнув король. Але всі і далі стояли непорушно.
– Яку карету? – засміялася Правда. – Ти забув, що ти вже не король. У тебе відтепер почнеться нове життя. Найперше ти навчишся міряти власними ногами простори своєї держави.
-Я не розумію, навіщо це мені.
– Щоб належно оцінити кожен крок тієї землі, котру ти досі не любив і не
беріг.
Нарешті король зрозумів, що з ним ніхто не збирається жартувати. Тоді він почав благати, перед тим глянувши, чи поблизу нікого нема.
– Послухай, добродійко, Правдо, чи як там тебе… ну хочеш, я дам тобі мішок золота? Два дам. І мішок тому сліпому. Тільки відпусти мене. І нехай я і далі буду королем. Тепер я все зрозумів. Я буду добрим і справедливим. Тільки відпусти мене. Де ж пак! Я, король, і маю слугувати якомусь сліпому селюкові! Ну змилуйся наді мною! Хоч це вже нікуди не годиться, щоб я, король, просив у тебе милості.
– Забудь, що ти король. Ти – поганий слуга. -Та як ти смієш?
– Отак і смію. Твої слуги і служниці все вміють робити: і пекти, і варити, і шити, і сіяти, і косити. А що вмієш робити ти? Моли Бога, щоб той сліпий селюк ще взяв тебе на службу, бо пропадеш з голоду і прокляття з тебе ніколи не зніметься.
Іде король. Тяжко йому. Вередує, сердиться, стогне, плаче. Мовчить Правда. А що вона йому скаже? Вона вже все сказала. Мовчить Правда. Раптом король спинився.
– Я більше не можу йти. Я втомився. І взагалі… мені вже час обідати.
-Ну, ти, я бачу, зовсім нікудишній. Що ми тут пройшли? А їсти у нас нічого. Хіба зайди в сільську хату та попроси чого-небудь.
– Я? Просити? Та ти що!
– Ну не я ж для тебе проситиму. -Я не вмію просити.
-То йди голодний.
– А хіба тут за гроші нічого не можна купити?