Казки до сніданку

~9~

В Івасиковому голосі забриніли сльози.
– А брат чи сестра? – не вгамовується вчитель.
-1 брата немає, і сестри. У мене є тільки Братан, -так це песик.
– Ну, не знаю. Але наступного разу, щоб у тебе все було, що має бути у
школяра.
Івасик прокидався від такого сну весь у холодному поту. А головне те, що Братану він нічого не міг розповісти. Бо як ти йому поясниш, що таке школа? Він песик і нічого в тому не розуміє. А Івасик розуміє. Йому дуже хотілося ходити до школи. Але він боявся того суворого вчителя, що так часто снився йому. А раптом він запитає, як у сні не раз вже питав: -А скільки буде, якщо п’ять помножити на п’ять?
– Не знаю, – відповідав Івасик у сні. Бо і справді не знав, скільки ж то буде, коли п’ять помножити на п’ять. Тоді вчитель з Івасикового сну гнівно вигукнув:
– Іди звідси! Я тобі навіть двійку не можу поставити, бо і двійку ще треба заробити. А ти зовсім нічого не знаєш.
І хотів Івасик до школи, і трохи відлякував його той суворий вчительз Івасикового сну.
А зима розгулялася не на жарт. Хурделила так, що й світу білого не видно було. Івасик виглянув у вікно – і аж присвиснув.
– Добре, Братане, що ми з тобою в теплі. Пропали б ми в своєму підвалі. Ти
тільки подивися, що робиться.
І хлопчик підніс песика до вікна.
– Бачиш?
Той повискував. Може, дивувався, бо він був маленький і ще такого не бачив, а може повискував від радості, що мають вони тепер свою теплу хату.
– Нікуди й не піду сьогодні. А що виходиш? В таку стужу люди по хатах сидять.
Картопля у нас є, якісь крупи в запасі. Е, брате, не пропадемо.
Десь так під вечір хтось постукав до них у шибку. -Хто б це міг бути, Братане? Не знаєш? Може часом наш дядько Пилип зі своїх мандрів повернувся? Нехай би вже, а то я за нього хвилююся: де він там у таку негоду обертається?
У шибку постукали ще раз, вже голосніше. Івасик спробував прохукати проталинку, але це у нього не дуже виходило.
– Нічого не видно. Наче дідусь якийсь стоїть. Піду відчиню. Може, негода
кого прибила до нашої хати. І мерзне хтось під нашим вікном, доки я тут
~10~

видивляюся.
Та й побіг відчиняти. То і справді був дідусь. Старий-престарий, з білою бородою
і мішком за плечима. Стояв і дивився на хлопчика.
– Заходьте, дідусю. Ви зовсім замерзли. Заходьте.
Дідусь обстукав ноги та й зайшов. Кинув мішок на лавку, сів, цікавим оком оглядаючи хату і тих, хто тут живе.
– То ти тут сам живеш? – спитав.
– Ні, не сам, з Братаном.
– То в тебе ще брат є?
– Ні, це песика мого так звати. Ми удвох живемо. Ви роздягайтеся. Я вам зараз страви гарячої наллю, чаю зігрію. Воно, знаєте, з дороги…
Івасик говорив цілком по-дорослому і метушився біля плити. Дідусь дивився на
нього і посміхався. Не відмовлявся ні від страви, ні від чаю. А підкріпившись,
став лагодитись в дорогу.
-Куди ж ви?-жахнувся Івасик.-Там надворі так мете-світа Божого не видно.
Заночуйте у нас. Наша хата, хоч і бідна, зате тепла. Де ж пак проти ночі, та ще
в таку непогідь.
Зоставайтеся у нас.
-Дякую тобі, добра дитино. А чи знаєш ти, хто я такий?
-Та звідки ж мені знати? Я вас вперше бачу. Либонь, захожий собі.
– Ні, хлопчику, я не просто собі захожий. Я – Святий Миколай. Чув про такого?
– Це той, що дітям подарунки роздає? -Так, той самий.
– Чути чув, а от щоб бачити, то не доводилося.
– Далеко не кожному вдається мене побачити. Вважай, що тобі поталанило. Святий Миколай ходить тихенько вночі і розкладає подарунки дітям. Діти мені листи пишуть, що б вони хотіли дістати в подарунок. А від тебе, либонь, листа я не одержував. Чи як? Чи, може, я по старості забув?
Івасик знітився.
-Та я, Святий Миколаю, не писав вам листа, бо я і писати не вмію.
-1 до школи не ходиш?
– Не ходжу. Бо в мене нема ні зошитів, ні пеналу з ручками та олівцями, ні «Букваря».
– Ну, тоді…
І Святий Миколай дістав зі свого бездонного мішка маленький рюкзачок з шкільним приладдям.

– Тримай, козаче, – сказав з посмішкою Святий Миколай. У рюкзачку були і зошити, і альбом для малювання, і фарби, і пенал з олівцями та ручками, а головне – «Буквар». Дуже зрадів хлопчик. А коли до того всього додалися ще й солодощі і новенькі чоботята, то йому і слів забракло, аби подякувати Святому Миколаю. Оговтавшись, він гарненько подякував, пообіцяв, що обов’язково навчиться і читати, і писати.
– Зараз вже пізно, – сказав добрий дідусь. – Будеш вчитися сам. А з першого вересня, щоб йшов до школи. Не гоже такому гарному козакові неписьменним бути. Ну, я пішов. У мене ще дуже багато справ. Діти на мене чекають. Яка б не була погода, а я мушу до них потрапити.
Минав час. Швидко промайнула весна, а потім і літо. Літо завжди чомусь дуже швидко минає. Дядько Пилип навідався, на клаптику города картоплю посадив, щоб на зиму було. Відпочив трохи та й далі в свою мандрівку подався. А Івасик все на дерева поглядає: чи не жовтіє листя? Чи не осінь? Чи не час до школи? Хлопчик трохи хвилювався. Як він прийде до тієї школи? Як зустріне його і що скаже вчитель? Чи не буде він такий суворий, як той, що приходить у його сни? Словом, думок було, хоч у вузлики їх зав’язуй. Все добре було б, якби не одна біда: нічого було Івасикові одягнути. Всі школярі прийдуть прибрані, він знає, вони будуть з букетами. Івасик не раз бачив, як ішли школярі до школи. А він що? Буде найгірший, найостанніший. Прикро хлопчикові. А що зробиш?
Під кінець серпня раптом похолоднішало і задощило. Як у глибоку осінь. Аж якось сумно зробилося.
– Запалимо у грубці, – сказав Івасик до свого песика. Він розмовляв з ним, як ото з людиною розмовляють. Братан вже виріс, погарнішав, шерсть на ньому аж полискувала. Тепер його вже під куртку не сховаєш. Колись з нього мав бути величезний псисько. Про те говорили його вже тепер дужі, могутні лапи, міцний торс.
– Ти, Братане, ростеш швидше за мене. З тебе буде колись справжній звір, -казав собаці Івасик. А пес що? Та нічого. Шкірив свої ще молочні зуби, наче посміхався, і віддано дивився на свого маленького господаря.
В хаті стало тепло, смуток кудись відступив. Дрова весело потріскували, песик тихенько повискував, а Івасик казав далі:
– Добре, Братане, що ти в мене є. А то сидів би я сам, ні з ким було б і словом
перемовитися. А самому, сам знаєш, що за втіха? Хоч і хата є, і до школи я

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 − four =