Казки до сніданку

~14~

і в календар заглядати не треба було. Це було видно з того, які заклопотані ходили школярі, особливо першачки. А в їхніх батьків тільки й розмови було, що про школу.
Першого вересня Івасик встав раненько. Треба було зібратися та ще й на базар за квітами піти. Про те мав подбати сам, більше нікому було. Івасик вирішив, що його букет має бути найкращий, найпишніший.Оттільки побоювався хлопчик, щоб не зустрів він часом у школі того суворого вчителя, що так часто приходив у його дитячі сни. Яке ж було його дитяче щастя і здивування, коли в класі на нього чекала молода кароока усміхнена вчителька. Вона розповідала своїм маленьким школярикам стільки цікавого, що її слухав би і не переслухав би. А на перерві -такого не було в жодному класі -їхня вчителька бавилася з ними в «лови» і всі їхні гри. Вона бігала і стрибала так самісінько, як вони, і всі без винятку першокласники полюбили свою вчительку, як кажуть, з першого погляду, з першого уроку, з першої перерви, з першого дня. Івасикові навіть стало здаватися, ні, він був у тому певен, що їхня вчителька прийшла до них з якоїсь казки. Він хотів поговорити про це з Братаном, але Братан був цілковито заклопотаний тим, що зараз робила кицька Варка, з якою він дуже швидко заприятелював. Кицька саме сиділа і вмивалася, ретельно, з розумінням справи, і здавалося, що нічого важливішого не могло бути.
– Гостей нам накликаєш, кицю? – запитав Івасик, бо чув про таке від дорослих, що, коли коти вмиваються – то це на гостей. Кицька не сказала нічого, але саме в цей час рипнули двері – і на порозі став дядько Пилип, засмаглий, усміхнений. Як же зрадів йому Івасик! Нарешті він зможе поговорити про все, що його хвилює. І Братан зрадів, вистрибував, гавкав і все намагався лизнути лице дядька Пилипа. Тільки Варка сиділа спокійна, поважна і з осудом та докором дивилася на Івасика і Братана: мовляв, що ви, хлопці? Чи ви часом не подуріли? А вони не подуріли, а скучили дуже за своїм добрим старшим приятелем. А Івасикові стільки всього треба було розказати. Коли всі трохи вгамувалися дядько Пилип спитав:
– А хто там у нас до школи сьогодні пішов – перший раз в перший клас? Івасик відразу споважнів.
-Я пішов.
Дядько Пилип дістав зі своєї торби здоровенне яблуко – Івасик і не думав, що
такі ростуть – і протягнув хлопчикові.
-Тримай. Воно, либонь, чарівне.
-1 що, його не можна їсти?
~15~

– Навпаки, його треба їсти. І тоді ти станеш розумним і дужим. Звичайно, якщо будеш працювати і займатися спортом. Ну, а тепер розказуй, як тобі у школі. -Там така вчителька! Така вчителька! Я собі подумав… та от не знаю, чи може таке бути… Мені так здалося, що вона прийшла до нас з якоїсь казки.
– А чого ж… все може бути, – сказав цілком серйозно дядько Пилип.
– Завтра я піду до школи, на твою вчительку подивитися. Я, брат, відразу визначу, чи з казки вона, чи ні.
Все розказав Івасик дядькові Пилипу: і про те, що мусив кицьку завести, бо від мишей спасу не було, і про дивну бабусю, що до них заходила, і вже зовсім тихенько про чарівну коробочку, в котрій не переводяться гроші. За кицьку дядько Пилип похвалив. Сказав, що з нею відразу стало якось по-домашньому. Про бабусю послухав і здивувався. А ще сказав, що не можна всякого до хати пускати, бо тепер розвелося чимало шахраїв та злодіїв. А коли про коробочку почув, то не повірив. Довелося показати. Отоді здивувався.
– Живемо тепер, – сказав.
– Ще й непогано, – відгукнувся хлопчик.
– А я оце надумав трохи вдома посидіти. Щось мені вже ті мандри набридли. Думаю якусь собі роботу пригледіти та й з вами трохи пожити, якщо не виженете.
– Як би це ми мали вас з вашої хати виганяти? Навпаки, ми будемо дуже раді. Нам іноді так бракує мудрої поради.
-Оті гаразд.
Наступного дня зранку дядько Пилип пішов з Івасиком до школи, на вчительку подивитися і визначити, з якої казки вона до них прийшла, чи може зовсім і не з казки. Привітавшись, дядько Пилип сказав:
– Івасик так ніби сином мені доводиться.
– Мені казали, що хлопчик – сирота, – тихо сказала вчителька.
– Воно ніби так. Але хлопець живе у моїй хаті, хату пильнує, як мене нема, порядок у всьому держить, мене шанує і навіть трохи виховує. Добра дитина. То я собі так думаю, що міг би він бути мені за сина. Чи як, малий?
Очі в Івасика засвітилися якимсь потаємним блиском, а потім в них заблищали сльози.
До початку уроку ще був час. Івасик побіг з хлопцями, а вчителька ще
~16~

довго розмовляла з дядьком Пилипом. А їхня розмова закінчилася тим, що дядько Пилип того ж таки дня влаштувався за шкільного сторожа. Прийшовши додому зі своєї роботи, дядько Пилип сказав:
– А вчителька твоя і справді з казки. Повір мені, я це відразу зрозумів. А знаєш, з якої казки?
– З якої?
-Ти коли-небудь казку про Попелюшку чув?
– Та чув.
– То знаєш, хто твоя вчителька? Вона – Попелюшка. І ти не дивись, що вона простенька і скромненька. Прийде час – і на якомусь балу засяє вона своєю красою. І буде вона у розкішній сукні і в золотих чи кришталевих черевичках. -Справді?
-Так, справді. -А принц?
– От за принца я, брат, не знаю. Думаю, що буде і принц, але напевно того
сказати не можу.
Минавчас. Івасик вчився. Дядько Пилип працював, казав, щоу мандрівку його зовсім не тягне. Братан і Варка дім стерегли: Варка від мишей, а Братан від людей.
Та якось одної ночі Івасикові знову той суворий вчитель приснився. Та цього разу він дивився на хлопчика не сердито, а лагідно.
– Ну як? Ти вже навчився читати і писати?
– Навчився. Я вже до школи ходжу.
-Я знаю. Молодець. Цього разу я ставлю тобі п’ятірку. -1 ви вже не виженете мене зі своєї школи?
– Ні, не вижену. А тобі тут подобається?
-Дуже подобається. От я ходжу до школи. Вона дуже гарна, але не така.
– Бо в нас школа казкова. У звичайному житті таких шкіл нема, а от у казці є.
Вчися добре, то може й ти вчителем станеш.
-Я? Вчителем?
– А що ж тут дивного? -А в якій школі?
– Спершу в звичайній, а вже потім може й у казковій. Вчитель помовчав трохи, а потім сказав:

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

17 − thirteen =