Казки до сніданку

~32~

знаєш, королівська ласка – як страшна казка. Тільки у казці кінець завжди добрий, а королівська ласка може часом дуже погано закінчитися. Ох, чує моє серце: не треба тобі, Кириле, їхати до короля.
– Перестань, Микито. Не лякай матір та й мене не збивай з пантелику. Що я поганого королю зробив? За що він мав би на мене гніватися?
– Не знаю. Бодай тих королів ніхто не знав, навіть найкращих.
Поїхав Кирило, залишивши всіх близьких у великій тривозі.
Король зустрів хлопця дуже люб’язно. Кирило ще встиг подумати, що таки помилявся його друг Микита: нічого поганого ніхто проти нього не замишляв. А король і питає:
-А скажи-но мені, преславний майстре, чи зміг би ти змайструвати ще кращу колисочку, ніж ти зробив для моєї принцеси? І Кирило, не навчений всяким хитрощам, щиро відповів:
– Міг би. А чому ж ні? Людській досконалості немає меж.
– А для кого б ти міг зробити кращу колиску? Для того, хто заплатив би тобі більше, ніж я?
– Ні, ваша величносте. Кращу колисочку я зроблю, коли у мене народиться син чи донька. Тоді я зроблю таку колисочку, якої ще не бачив світ. Вона сама співатиме моїй дитині колисанку, а вітри приноситимуть пахощі з лісів та лугів.
– Ах, ти ж, харцизяко! – гнівно вигукнув король. – То у твоїх дітей буде краща колиска, яку принцеси? Взяти його! Взяти і осліпити! Щоб ніколи він більше не робив кращих колисок, ніж у принцеси.
А тут і кати на похваті. І просився Кирило, і благав, і обіцяв, що в житті більше не зробить жодної колиски – ні кращої, ні гіршої- не помогло.
Привезли додому Кирила, вже сліпого, на горе матері. Отака-то королівська ласка.
– Ч и ж не я тобі казав, аби ти не їхав до того короля? – сумно докоряв товаришеві
Микита.
Та що про те говорити? Тепер треба було якось Кирила розрадити, бо від розпачу казна-що може хлопцеві до голови прийти.
Кирило мужньо зносив своє горе. Головне – розрадити матір, щоб вона вже так не побивалася. А коли мати вже дуже плакала, Кирило казав:
– Мамо, та той король – просто дурень. Я і без очей таку колисочку змайструю,
що буде у сто раз краща, ніж у принцеси. От побачите.
~33~

І сам не вірив у те, що казав, та казати треба було, щоб мати менше плакала.
– Ти ото, сину, менше б язиком пашталакав, щоб ще більшої біди не
накликати.
– А хіба, мамо, буває ще гірша біда, ніж світу білого не бачити? – не втримався
Кирило та й замовк, зрозумівши, що сказав зайве.
Дівчина Кирилова вже за іншого заміж збиралася. Навіщо їй сліпий чоловік? Видно, не любила. А світ продовжував існувати, і Кирило жив у тому прекрасному світі.
Жила утому селі Ганнуся-вишивальниця. Інакше її ніхто й не називав. На що вже Кирилова мати гарно вишивала, а Ганнуся і її перевершила.
– Ото вже славна дівчина, – казала про неї Кирилова мати. – Що вже спритна, що
вже робітна. За всяку роботу береться – і все їй вдається. А що вже до вишивки,
то кращої майстрині і не шукай, бо не знайдеш. Кирило мовчки зітхав. Бо що
йому тепер ті дівчата? А мамині слова – як ніж по серцю. Кирило знав, що та
дівчина гарна. Пам’ятав її карі очі, брови шнурочком і довгу косу. Та що з того?
Так ота Ганнуся відтепер часто стала до них забігати: то за тим, то за іншим,
то просто так собі забіжить – з матір’ю погомоніти. Візьме, що там треба, чи й
не треба, з Кирилом словом перемовиться та й піде собі, щоб небавом знову
забігти. Наче магнітом тягнуло дівчину у їхній двір.
Раз якось Микита прийшов якийсь незвичайний, веселий такий, наче з Кирилом і біди ніякої не сталося. Кирило те постеріг та й питає:
– Чи ти, приятелю, часом не випив кухоль пива, що веселий такий?
– Не випив, – каже Микита, -та думаю, що незабаром таки вип’ю. Кирило трохи похнюпився, а потім подумав собі:
«Який я справді! Не можуть же всі вічно сумувати, що зі мною лихо трапилося. Це мій смуток. Нехай собі кожен живе своїм життям. І Микита також. Чого йому не веселитися? Хлопець він молодий, дівчата коло нього, як той хміль в’ються. От тільки мати ніколи не зречеться мене, ніколи не перестане сумувати, бо я її син. Жаль тільки, що я не можу осушити її сльози». Кирило думав собі, а Микита посміхався, а потім таки не витримав:
– Е, друже, ти чого замовк? Тобі навіть не цікаво, в кого я збираюся випити кухоль пива?
– Щось не дуже, – понуро відповів Кирило. -Та в тебе, дурню.
-Хіба на похоронах.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 − 7 =