Казки до сніданку

~64~

збирайся.
– А що мені збиратися? Я, як та дівка без посагу: завжди готова заміж, аби
тільки хто брав.
Вийшов Іван, а трава росяна, сіно в копицях пахне. Аж забув хлопець, де він. Дім нагадався. Ех, як захотілося йому додому. Діда Максима побачити, бабу Онисю. Задумався хлопець, поринув у спогади, про все забувши. Аж бачить – а трава йому біля ніг ворушиться. Чого б то? А потім і голосок почув, тоненький, ніби дитячий.
– Не лякайся. Це я, заєць, якого ти колись від смерті порятував.
– Привіт, зайчику! Радий тебе чути. Як ти тут? -Та я добре. А от ти, по-моєму, ускочив у халепу. -Ой, зайчику, вскочив, ще й як вляпався.
– Чи не можу я чимось тобі прислужитися?
– Ой, любий мій, ще й як можеш. Добре, що ти нагодився. Побіжи хутчіш до мого коня. Він десь тут пасеться.
-Знаю, Гнідко. Він і справді тут недалечко.
-Скажи йому, щоб ні в якому разі не наближався сюди. Його тут хочуть зловити.
Я ще тут, скажи, мушу побути. Мені треба дівчину одну вирятувати. Нехай
Гнідко чекає мого посвисту. Він його почує, бо як я свисну, то листя з дерев
осипається. Отоді нехай чимдуж до мене летить. А зараз нехай пасеться, сил
набирається. Біжи та попередь його про небезпеку. Он чуєш? Ірже мій Гнідко.
Почув, що я близько. Біжи хутчіш.
Коли Іван повернувся, господар запитав:
– Скажи, хлопче… мені здалося, що ти там з кимось розмовляв. Зупинився і так довго стояв на одному місці. Але ж я, як не дивився, нікого не побачив. Чи не відкриєш ти мені ту свою таємницю?
– А тут і відкривати нічого. Сам з собою розмовляв.
– Сам з собою? Дивина. Таке б мені і до голови не прийшло.
– Це в мене від бабусі, у спадок мені дісталося.
– Нічого собі спадок. Краще б вона тобі у спадок золота трохи залишила, щоб не митарився ти по світу.
– А я не за золотом по світу мандрую. А щоб на людей подивитися та й вирішити, що я сам за людина, на що здатний.
-Дивний ти хлопець. Але однак ти мені подобаєшся. Ти ні на кого не схожий. З тобою цікаво. От якби мені не хазяйство та не моя полонянка, то може б і я в світ з тобою подався. А так – мушу бути тут. А кінь твій, мушу тобі сказати, не
~65~

дуже тебе любить.
-Оце вже, господарю, не вигадуй. Мій кінь-це мій справжній побратим.
– А чому ж він до тебе не кинувся з усіх ніг, як тільки ти за ворота вийшов? Я, чесно кажучи, думав, що вас обох доведеться по степу ловити.
– Мій кінь не кинувся до мене, бо я його попередив, аби не біг сюди, бо його тут впіймати хочуть.
– А як же ти його попередив? Через кого? Біля тебе ж нікого не було.
– Я попросив вітер, щоб йому те переказав. -Ати, що володар вітрів?
– Ні, я ні над ким не володар. Вітер – це мій приятель.
– Вітер? Ну й дивак ти, хлопче.
– А що ж тут дивного? Я – мандрівник. І вітер теж зі мною мандрує. А часом сам вирветься вперед-то потім мені розкаже, що там: запах лісу принесе чи запах моря.
– Ні, ти таки хлопець незвичайний. Мені дуже шкода, що я не можу з тобою в мандри податися.
– Все це добре, – сказав Іван, – але я щось дуже натомився, нічого не робивши. Так натомився, що, повечерявши, і спати ліг би.
Кімната йому дісталася наверху, недалеко від спальні господаря. Різьблені меблі, килими, пухові подушки та перини, – словом, для простого хлопця розкіш неабияка.
– М’яко стелять, – сказав Іван, – а як то спати буде?
Ліг. Спершу не спав – якийсь острах перебігав поза плечі: не дуже щось він довіряв тому недоброму чоловікові. Але поступово сон таки здолав його, склепив йому повіки. Ще подумав, що десь недалечко дихає у сні чи в тривозі та дивовижна дівчина. Подумав так – і заснув.
Десь поза північ раптом прокинувся і зіскочив на рівні ноги. Наче легкий вітерець пролетів по кімнаті. Місяць світив ясно, так що й світла не треба було, щоб побачити якусь білу постать, що стояла біля дверей. Стояла непорушно, так що Іван подумав було, що це йому сниться. Він заплющив і знову розплющив очі. Постать не зникала. Нарешті почувся тихий жіночий голос.
– Не лякайся, хлопче. Я – Ленора.
– Ленора? Що це за ім’я таке? Либонь, якесь не наше.
-Таке мені дала колись моя мати. Вона у мене грекиня була. Вона думала, що мені з моїм іменем легше жити буде. Не вгадала.
~66~

– А я подумав, що ти з того світу.
-Ти майже вгадав.
І постать наблизилася до Івана, аж він мимоволі відсахнувся.
– Я ніби й не з лякливих, але ти мене лякаєш, Леноро.
– Не бійся мене, хлопче. Я поки що жива-живісінька, але чує моє серце- недовго вже мені зосталося.
– Ну, не муч, розповідай, якщо вже прийшла. Я вже й так до ранку не засну. Чим я можу тобі допомогти?
– Мені вже ніхто не допоможе, навіть Бог.
Про Бога заговорила – і в хлопця на серці трохи відлягло: нічна проява – не
щось лихе.
-Я – дружина тутешнього господаря.
-Дружина? А як же він збирається з тією дівчиною одружитися?
Сказав – і подумав, що ляпнув зайве.
-От-от… я знаю про ту дівчину. Як тільки вона дасть згоду вийти за нього заміж,
він мене уб’є.
– Ти знову мене лякаєш. Не може такого бути. Може ж таки…
– Ні, хлопче, я знаю. Я сама пережила колись долю тієї дівчини. Я також була колись молода та гарна. Він викрав мене у моїх батьків, тримав у темниці, аж поки я не дала згоду вийти за нього заміж. Він одружився зі мною, вбивши перед тим свою попередню дружину. У нього все повторюється.
-Яка страшна казка.
– Якби ж то казка. Тоді б не було так страшно, бо у казки завжди гарний
кінець.
-Тоді допоможи мені врятувати ту дівчину.
– Я так і подумала, що ти неодмінно захочеш її врятувати. Може й поталанить бідоласі. Та й мені. Поживу ще трохи, доки мій чоловік собі нову жертву не угледить.
– То ти мені допоможеш?
-Допоможу, голубе. Хоч ризикую і сама загинути, якщо все розкриється. Та я однак допоможу.
– Не розкриється, не бійся. Якщо вже я взявся за цю справу, то не розкриється. Але я сам не зможу.
– Сам – ні, але з моєю допомогою в тебе вийде. Я бачу, що ти відчайдух. Хоч мушу попередити: мій чоловік – відьмак. Він може обертатися на будь-яку звірину. А вже коли що запідозрить, то жалощів від нього не чекай. Нікого не

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen − twelve =