Казки до сніданку

~53~

– Е, друже мій, погано ти мене знаєш. Добрий господар, чи пак, побратим,
береже свого коня. Доки твоє копито не загоїться, будеш іти зі мною поряд.
Тобі б краще у добрій стайні якийсь час перебути. Та де ти її візьмеш? То ходімо
вже разом. Та ще ось що: як тебе звати? Як тебе твій господар називав?
-Та як мене звати? Я й сам не знаю. Господар мене все більше батогом бив. А називав мене по-всякому: вовча сить, дохлятина, шкура, бидло та ще всякими непристойними словами. -Добре, добре, зрозумів. Ти будеш Гнідко. Бо ти ж і справді гнідий.
Отак вони йшли та йшли. Спрага їх доймає, трави путньої для коня годі й знайти. Все солончаки, колючки та безводдя. Та й у Івана давно вже торба порожня.
– Ой, брате, – каже Іван, – зайшли ми з тобою казна-куди. Ні їсти, ні пити – хоч
пропадай.
Коли дивляться-оаза зелена, яку казці. Кілька дерев, навіть яблунька, здається, видніється, трава зелена до пояса, квіти на квітнику, а головне – криниця під деревом. Від неї так і війнуло прохолодою.
– Отут ми, здається, нап’ємося. Ти напасешся, а я трохи відпочину. Та ще може
й харчем яким розживемося, сказав Іван, трохи підбадьорившись. І пан сидить
під деревом. Люльку смалить та якийсь прохолодний напиток попиває. Як
приглянувся Іван – аж це той самий пан, що на зайця полював. Ну, та робити
нічого. Ще голод терпіти можна. А от клята спрага вже так дойняла, що останні
сили висмоктує – хоч пропадай.
Підійшли, привіталися. Кінь так і хоче соковитої травички вхопити, але Іван його стримує. А сам і не показує, що пізнав того пана, та й каже:
– Чи не дозволите нам, пане, у вас води напитися та коневі попастися трішки.
Ми з дороги, потомлені дуже. Та ще та клята спрага доймає.
Пан глянув скоса на парубка та й питає:
– А чи не ти, хлопче, якось від мене зайця заховав?
– Та що ви, паночку! Якого зайця? Та й куди б я його заховати мав? Заєць – не голка.
– Не кажи, не кажи. Добре ви тоді мене з зайцем перехитрували. Але нічого, я його однак вполюю.
-Та вполюєте, пане. Звісно, що вполюєте. Він же заєць, а ви ж таки пан. То як? Можна нам води напитися, а коню травиці вхопити – голод перебити.
– Воно, звісно, можна, але… але…
Зупинив рукою Івана, що вже було рушив до води.
~54~

– Питиме воду один з вас.
-То нехай кінь хоч нап’ється, якщо мені вже не можна.
– Почекай. Є одна умова. Води нап’ється той, хто другого мені продасть. За воду! Ха-ха! От ти, хлопче. Продай мені свого коня. Тоді й води нап’єшся, і нагодую тебе. Знаю, що голодний, мене не одуриш. То як?
– Ні, -твердо сказав парубок і облизав пересохлі губи. – Пішли, мій коню.
– Почекай. Ще не все. Я ще коня не спитав. То як, конику? Чи залишиш свого товариша мені? А я тебе водою напою, -травою нагодую, зеленою, соковитою. А твій товариш допоможе мені того зайця вполювати, котрого він від мене якось заховав. То як, конику?
Аж відром дзенькнув. Отут Івану стало трохи страшно. Кінь – він таки кінь. Та ще й не дуже з ним звикся. Кінь заіржав голосно, сердито: -Хто товариша продає, тому краще й на світі не жити. Пішли звідси. Розгнівався пан, аж відро в криницю упустив.
– Ти диви, які горді! Побачимо. Ви ще до мене повернетеся, бо сказано, що
без води ані туди, ані сюди. А зараз ідіть звідси. Нема для вас води у моїй
криниці.
І раптом з криниці почувся голос, такий знайомий. Іван відразу впізнав його:
– Хто пожалів людині чи звірині води, той сам її не матиме. Ідіть, потерпіть ще трошки. Незабаром він сам вас наздоганятиме та проситиме, щоб ви вернулися та з його криниці води напилися.
– Це хто там так розпатякався? – гукнув розгніваний пан. Але в криниці щось тільки булькнуло і наче вода полилася кудись.
Пішов Іван і похнюпленого коня за собою повів.
– Не сумуй, коню, товаришу мій вірний. Я чув голос щуки, яку я якось врятував. Вона нам допоможе, я знаю.
– Коли ще те буде! А я, здається, зараз впаду.
Коли чують, кінь галопом скаче. Аж дивляться – а то знайомий пан їх наздоганяє.
– Стійте, стійте, – гукає, – цього разу ваша взяла. У мене в криниці вода зникла.
Як чорт язиком злизав. А тут, як на те, я сам так пити захотів, що зараз либонь
умру. А якийсь голос з криниці сказав, що тоді в моїй криниці вода з’явиться,
коли я подорожніх, тобто вас, поверну і водою напою. Повертайтеся, прошу
вас, не майте на мене зла. Я вас і напою, і нагодую. От хотів би я знати, що то за
голос такий в моїй криниці гукав.
Іван з конем повернулися. Не заставили себе довго просити, бо дуже

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × 5 =