Казки до сніданку

~43~

– Ні, паніматко, веди його куди хочеш, тільки не до моєї хати. То мій тяжкий ворог. За що ти мене, матінко, хочеш так тяжко покарати? Я й так покараний і не знаю, за що. – Бог велів ворогам своїм прощати.
– Не можу, не сила. А чому ж король мовчить? Я хочу почути його голос.
– Я не король більше. Я твій слуга, якщо приймеш.
– А що ж ти, слуго, робити вмієш? Чи здатний ти хоча б плота поправити?
– Ні, господарю.
– А чи можеш ти, слуго, орати, сіяти, косити?
– Ні, господарю.
– Ну, хоч корову пасти?
– Що ти, господарю! Бог з тобою! Я корови боюся. Вона з такими рогами. Ой-ой-ой!
-У нас корови пасуть малі діти. І не бояться. Ні, іпаніматко. Що хочеш роби, а такого слугу, котрий нічого не вміє робити, ніхто в господарку не візьме. Це ж дармоїд. Тільки я ніяк не збагну, як же ж воно так, що я, сліпий, більше роботи всякої знаю, ніж він, маючи очі. Ні, паніматко, нащо ж мені трутня годувати?
Король стояв блідий і жалюгідний. Йому ще ніколи не було так зле. Правда дивилася на нього і мовчала. Нарешті вона сказала:
– Ну що, королю? Я ще надіялася, що тут тебе приймуть. Та не вийшло. То йди
собі тепер, куди хочеш, і сам вчися роздобувати шматок хліба.
І тут король заплакав. Мабуть вперше у своєму дорослому житті. Він почувався зовсім безпорадним.
– То що ж мені бідному на світі робити?
– Не знаю. Я тобі не нянька і опікуватися тобою не збираюся. Я покликана допомагати скривдженим, а не кривдникам. Ти ж не думав, що має робити на світі той хлопець, котрого ти осліпив. То чому він тепер має думати про тебе? Але тут до них підійшла Ганнуся.
– Що сталося? – запитала – і чого плаче той нещасний чоловік?
Довелося їй все розказати: хто такий той чоловік і чого він плаче. Правда додала:
– На ньому тяжіє страшне прокляття за всі ті кривди, що він заподіяв людям.
А найтяжча кривда та, що він заподіяв твоєму чоловікові. Він тепер має
прослужити йому сім років і сім днів. Тільки тоді з його спаде прокляття. Але ж
твій чоловік не хоче його брати. Бо й те правда: що це за слуга, котрий не вміє
нічого робити?
Ганнуся задумалася, а потім сказала:
_44~

– Послухай, Кириле, давай може візьмемо того чоловіка. Бо пропаде він на світі. Хто його ще візьме?
– Ти, жінко, якби могла, то цілий світ би пожаліла та обігріла. І нероб всяких також. Він же мене колись не пожалів, а скалічив молодого нізащо-ніпрощо.
– Але ж ми не можемо бути такими жорстокими, як він. Нехай поживе у нас, до роботи приглядається, працювати привчається. Не об’їсть нас і не обіп’є. Та може ще й з нього людина буде.
-То про мене, нехай живе. Але знай, вилежуватися та ніжитися я йому не дам. Не схоче працювати, то дам копняка і нехай собі йде, куди хоче, хоч у жебраки, хоч назад у королі.
Аж Правда посміхнулася на таку Кирилову мову. Вона їй була дуже до душі. А король ладен був перед господинею навколішки впасти, що не прогнала його у такій скруті. Але навколішки він не впав: щось його стримало, щось королівське в ньому, видать, все-таки лишилося.
Пішла Правда далі у світ. І сама рада, що прилаштувала таки на службу неробу-короля. Нехай вчиться жити. Нехай пізнає, почому хліб і сіль почім. То може ще і справді людиною стане, хоч надія на те дуже мала. Але буде нагодований та доглянутий, цінуватиме людську працю, то може й приспана совість прокинеться, якщо не вивтікала від нього геть.
Вранці, ще тільки на світ благословилося, будить Кирило короля, тобто теперішнього свого слугу.
– Вставай, лежню. Кінську голову можна виспати. Надворі вже день, як віл.
Вставай.
Король продер очі.
– Вставати? Вже? Та ще ж зовсім рано. Темно ще.
– Йди, промий очі-то й розвидниться.
Встав король. Сяк-так одягнувся. Умитися б, так же ж теплої води ніхто не несе, як це було колись. І не принесе. Бо він тепер не король, а слуга. Ще, чого доброго, його заставлять тому селюкові воду для миття гріти. А він і не зуміє. Але ні. Король аж обімлів, як таке побачив. Кирило вмивався холодною криничною водою. Королю аж холодно зробилося. Але що ти тут робитимеш? Довелося і йому, пальці ледь-ледь вмочивши, очі промити. Ганнуся те постерегла.
– Що? Холодна? То я може з хати принесу. Там вже нагрілася.
– Жінко, – гнівно гарикнув Кирило. – Не розманіжуй нашого слугу. Нехай звикає.
-45-

– Так воно, знаєш, як з непривички холодно.
– Нічого. Не замерзне. Зараз не зима. В своєму палаці він слугам воду для вмивання не грів.
Посідали снідати. Король думав, що й не доторкнеться до тієї мужицької страви. Але де там! Галушки з молоком були такі добрі, що з’їв їх цілу миску, а господиня й ще докинула.
«Все вона помічає, – думав король. – Все має на оці. А добра ж яка. Вона ж мене жаліє. А Кирило? Ні, той не пожаліє».
І згадав король, як його донька, принцеса, все когосьжаліла, комусь допомагала, теж, видно, добре серце має. А він її за те сварив. То виходить… Та тут заговорив Кирило.
– Я оце, жінко, думаю: до якої такої роботи нашого слугу долучити? Він же
анічогісінько не вміє. Пошли його город полоти – так він разом з бур’янами
повириває і городину. І де він взявся на мою голову? А все це ти, Ганно. Ну
навіщо ти погодилася його взяти? Ще й мене намовила. Занадто ти добра у
мене.
-За те ти мене і любиш,-засміялася Ганна.-А полоти я його навчу, не хвилюйся.
Покажу, припильную. Ходімо.
-Тільки не жалій його, я тебе прошу. Він мене не жалів.
– Що тепер те згадувати? – хотіла Ганна заспокоїти чоловіка, а вийшло
навпаки.
– Що? Навіщо згадувати? А по-твоєму, треба забути, що я по його милості тепер
сліпий? Ой, не кажи мені, жінко, краще нічого. Бо така мене бере лють, що…
Цілий день полов король з Ганною город. Вона нічого. А в нього так болів поперек, що він заледве не стогнав. Королю здавалося, що він зараз впаде і вже ніколи не встане. Та ще те сонце так немилосердно пекло, наче на пательні короля з усіх боків підсмажували, аж піт очі йому заливав.
– Ви сядьте собі он там у холодочку та трохи відпочиньте. Воно з незвички
важко, – пожаліла Ганна. І він послухався. Не сів, а впав під деревом, і лежав,
як неживий, боячись поворухнутися, щоб не заболів той клятий поперек, не
привчений ні до якої роботи. «А вона таки добра. Якщо я знову стану королем,
я дам їй мішок золота. Подумати тільки: сім років! І ще навіщось сім днів!
Це, певно, щоб більше допекти. Як же ж витримати? Ні, я нізащо такого не
витримаю. Нетреба було на таке погоджуватися. Краще нехай би мене відразу
вбили, аніж отак поступово підсмажувати мене на тій пекельній пательні. Ні, і

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × four =