Казки до сніданку

-55-

вже їм пити хотілося. Відразу й вода в криниці з’явилася. Напилися подорожні досхочу, ще й з собою у запас набрали. Кінь соковитою травою підкріпився, а Іван кухлем молока і скибкою хліба.
– Відпочивати у степу будемо, – тихо сказав Іван своєму товаришеві. – Я не
маю довіри до того чоловіка.
Та, подякувавши, й пішли. Вийшовши в степ, знайшли затишний видолинок, там і відпочили.
Чи треба вам проте казати, що хлопець увесь цей час коневі ногу лікував? Нога нарешті загоїлася, і Іван спокійно вже міг їхати верхи. їхати верхи – це не те, що пішки йти – це кожному відомо. Отак їхали вони, самі не знаючи куди
– аж приїхали у гарну зелену місцину. Трави тут стояли високі, в далині поля зерном колосилися. Копиці сіна понаскладувані.
– Е, конику мій, – зрадів Іван, – відразу видно, що тут за люди живуть. Господарі. Нарешті я зможу добре виспатися, бо в тому степу який там сон. Спиш, як той заєць: так і чекаєш небезпеки якоїсь.
– Кінь став пастися, а хлопець ліг собі на копицю сіна та й заснув сном праведника, либонь, вперше за свою мандрівку. Спить він собі, спить, коли чує -кінь його голосно ірже. Прокинувся Іван-а в нього руки і ноги зв’язані, а його коня по степу дужі молодики ловлять – траву толочать.
-Тікай, Гнідко, – гукнув Іван, – на мене не оглядайся. Дасть Бог, ми ще з тобою
погуляємо.
Як почув кінь Іванові слова, скинув з себе молодиків, що вже було на ньому
повисли, та й помчав по степу. Та так помчав, що ловці тільки скрушно головами
хитали: такого коня втратили.
Привели Івана та й поставили перед очі господаря.
– Хто такий? – спитав гладкий чоловік, розмахуючи нагайкою та час від часу хльоскаючи злегка себе по халявах.
– Та спав на копиці, – пояснили молодики. -А якого ми коня упустили! Ох, і кінь був!
– Як же ви його упустили, олухи?
– Втік, пане.
– Як це втік? Хіба ви коней не мали, щоб за ним погнатися?
– Та де там нашим коням проти нього!
– Шкода, що ви такі роззяви. А цей що?
– Спав. Так міцно спав, що й не чув, як ми його зв’язали. От і привели ми його перед ваші ясні очі. Ми його ні про що не питали. Нехай вже вам розповідає.
~56~

– Добре, що хоч того не упустили. Ну що, харцизяко? Розказуй, хто ти такий, чого на моє поле забрів, з яким намислом спав на моїй копиці.
– Я не харцизяка. Мандрую собі по світу, нікому кривди не роблю. А що заснув на вашій копиці… здорожився дуже. Та й втішився, що нарешті до людей добився, а то все степ та степ. Зрадів, та тепер сам бачу, що рано зрадів, бо люди всякі бувають.
– Що ти хочеш сказати, телепню?
– Я не телепень. Телепні ті, що нізащо-ніпрощо зв’язали мене. Видно, вони в тебе боягузи. Бо їх он скільки, а я один. Пощо було зв’язувати?
– Розв’яжіть його, – гарикнув господар на молодиків. – Та йдіть геть. Краще за тим конем подивіться. Може він десь тут поблизу пасеться. Добрий кінь не покине свого господаря.
А коли всі вийшли, гладкий приступив до хлопця ближче, оглянув його прискіпливо, нарешті сказав:
– Може ти й правду кажеш, але я тобі не вірю. От якби ти був трохи старший, повірив би. А такому молодому… ні, не вірю.
– А чим же ті молоді перед вами так забрехалися, що ви їм віри не ймете?
– Нічим не забрехалися, але… і все-таки ти мені чимось в око впав. Чимось ти мені подобаєшся. Але й те правда: якщо ти сподобався мені, то можеш і їй сподобатися. Чи як ти думаєш?
– Якщо вона – це дівчина, а не відьма хвостата, то, признаюся чесно: дівчата мене ніколи не обминали. А щоб не мали ви зі мною та з нею ніякої мороки, відпустіть ви мене на всі чотири сторони, а я обіцяю ніколи більше не потикатися на ваше поле, а тим паче не спати на вашій копиці.
-То ти і справді про неї нічого не чув?
– Ні, не чув. А хто ж вона така? Так і закортіло на неї хоч краєм ока глянути.
– Ну-ну, – насварився пальцем на хлопця господар. – Знаєш, вона така красуня, що й на світі кращої нема.
-Дочка ваша чи як?
– Не дочка, дурню. Хіба я вже такий старий? Моя наречена. Тобто, я хочу, щоб
вона стала моєю нареченою, а потім і дружиною.
-А вона не хоче?
– Не хоче, клята. Ніяк не хоче. І просив вже її, і молив, і погрожував – нічого не допомагає. Не хоче – і край.
– А де ж ви роздобули таку кралю?
-Та, знаєш, я нагледів її в одному селі. Як побачив, так і постановив: буде моя.
~57~

І викрав її. А тепер сторожу тримаю і нікого близько до себе не підпускаю. Бо вже багато всяких шубравців приїжджало: то її брати, то наречений, то просто лицарі, що дівчину і в очі не бачили, – всі вирятувати її хочуть. То я думав, що й ти з тих рятувальників. Але бачу, що ні. Ти не думай, я в людях добре розбираюся. Гляну на чоловіка – і наскрізь його бачу.
– Та я й не чув про вашу дівчину. Але, коли ви мені про неї розказали, то таки кортить на неї подивитися: чи вона і справді така красуня. Бо закохані завжди трохи передають куті меду, тобто перебільшують вроду своєї коханої.
– О, я бачу, ти, хоч молодий, та голова у тебе на місці, розуму тобі не позичати. От поживи у мене трохи, послужи мені вірою і правдою, я побачу, що ти і справді такий, за якого себе видаєш, то може я й покажу тобі свою полонянку. Бо, якщо чесно, то таки кортить перед кимось її вродою похизуватися. Так і кортить. Ти мені подобаєшся. То може заприятелюємо, га? Я тобі кривди не зроблю. Зі мною за одним столом і їстимеш, і питимеш.
Тільки, щоб на дівчину мою – ні-ні! Бо тоді кепсько тобі буде. А що в полі трохи попрацюєш – то не біда. Хлопець ти, бачу, здоровий, то, видать, до всякої роботи звичний. І ще одне: якщо мої хлопці твого коня впіймають, то, вибачай, не віддам, бо сам страх як люблю добрих коней.
-Твоїхлопці, господарю, мого коня не впіймають, бо мій кінь, окрім того, що добрий, ще й і розумний, а твої хлопці, окрім того, що ледачі, ще й дурні.
– Но-но! Ти б остерігся про моїх хлопців так казати.
-Ачомубінеказати, коли це правда? Але мова не про те. З якої речі, господарю, я маю тобі служити вірою і правдою? Хіба я на службу до тебе наймався? Я
– вільний чоловік, кривди тобі ніякої не зробив, а ти хочеш змусити мене на тебе працювати, грозишся коня мого забрати та ще й приятелем своїм мене називаєш. Тут щось не те. Десь ти, приятелю, вибачай на слові, трохи брешеш.
– Я? Брешу? Та щоб мене… А ти, нівроку, розумний. Ото вже що правда, то правда. Послухай, а ти не хотів би бути старшим над моїми охоронцями? Я добре платив би тобі.
– Ні, не хотів би. Якщо вже тобі цікаво знати, чого я хотів би, то я скажу. Я хотів би, щоб ти нарешті нагодував мене, бо я добряче-таки зголоднів. Та ще я хотів би, щоб після того ти відпустив мене. Бо я чоловік мандрівний. Світ хочу пізнати, людей, що в ньому живуть, побачити.
– А мою красуню побачити хочеш?
– Якщо покажеш, то подивлюся цікавості ради. Бо дивитися на чужих дівчат-справа вельми невдячна. Ну подивлюся я на дівчину. А що користі, коли вона

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen + four =