Казки до сніданку

~85~

– А скажіть-но мені, сусідко, а як же вашому сину вдалося так розбагатіти? Чув я, що й з чумакуванням у нього щось не вийшло – воли йому поздихали чи що.
– Ой, так, паночку, так. Воли йому поздихали. А які воли були! Ах, які воли були! Повірите, я за ними аж плакала.
– Та хіба ж я ваших волів не знаю? Славні воли були, шкода, – поспівчував пан. -Та зате вам коней скільки прибуло. Не інакше, як ваш син слово якесь знає. Стара засміялася.
-Та ні, паночку, ніякого такого слова мій Ярема не знає. То все батіг. Тут пан вуха нашорошив. -Який батіг?
– Та це Ярема його на дорозі знайшов. Як цвьохне тим батогом, так кінь і вродиться.
– Та бути такого не може, – не вірить пан.
– Та де ж би я вас дурила? – каже стара.
– То чи не могли б ви мені позичити того батога, щоб я собі трохи коней нацвьохкав?
– Не можу, паночку. Бо вже скоро повернеться мій син з поля та й спитає мене за батіг. А що я йому скажу? Дізнається – розсердиться. Бо він мені і говорити про того батога кому-небудь заборонив. Це я тільки вам по щирості своїй розказала. Але ви, я вас прошу, щоб нікому. Бо зараз такий світ… То щоб злодії які не провідали.
– Та що ви, сусідко! Де б я кому таке казав?
Пішов пан ні з чим, але добре, що він вже тепер знає, в чому річ.
Повернулися молоді з поля. Коли дивиться Софія, а на столі мед стоїть.
– О, мамо, а звідки у нас мед взявся? – питає.
– Та це нам пан приніс, – гордо так каже мати. – Сам приходив.
– А чого це він до нас приходив? Чи ми йому рівня?
-Та не рівня, але побачив, що Ярема розбагатів, та й став нас признавати.
– Ой, мамо, щось я не дуже вірю у ту панську щирість. І чого він все-таки приходив? Щось казав, питав?
– Хотів у Яреми батога позичити.
– Якого батога? І навіщо пану батіг? Та чи у нього своїх батогів нема?
-86-

– Та он того батога, що в кутку стоїть.
– Позичте, – каже, – сусідко, нехай собі трохи коней нацвьохкаю. Бачиш, сусідкою мене назвав! От що значить багатство.
– Чекайте, мамо, а звідки пан дізнався про батіг?
-Та я ж йому і розказала. Він спитав, а я й розказала. А хіба що?
-Та чи ж не вам, мамо, Ярема казав нікому про той батіг не розказувати?
-А я нікому й не розказувала. Тільки пану. Так то ж не злодій якийсь, а таки ж
пан!
– Ой, мамо, мамо, – докірливо похитала головою Софія та й вийшла з хати.
Наступного дня пан знову прийшов. Він приніс такий самісінький батіг, як той, що стояв у кутку. Тільки як же його поміняти? Але й тут знайшовся.
– Чи не напоїли б ви мене, сусідко, холодною водою з вашої криниці? Доки
йшов, то заморився. А холодна вода з вашої криниці дуже мені до смаку.
-То я зараз принесу,-кинулася мати до відра. А доки вона по воду ходила, пан
батіг поміняв: той, що в кутку стояв, собі забрав, а свій у куток поставив.
«Ото я розумний, – сам себе й похвалив. – Нехай тепер Ярема цвьохкає, скільки
хоче. Досить з нього того, що має. Зате я тепер матиму тих коней, скільки
захочу. Воно, звісно, можна було б продати тих коней сусіднім панам – добрі
гроші можна було б взяти. Але ж і не хочеться, щоб ще у когось були такі коні,
яку мене».
Розмріявся пан. І не помітив, як стара з водою прийшла.
– Пийте, паночку, на здоров’я.
Мусив вже пити, хоч йому води тієї й не хотілося. Випив, подякував, похвалив і воду, і всю їхню родину та й пішов собі. Майже бігцем додому спішив. А прийшовши, велів зачинити ворота і ну батогом цвьохкати. Цвьохкає, цвьохкає, а воно й нічого. Дивуються слуги: що це з їхнім паном зробилося? Що це за нова забава – батогом цвьохкати? Та пан – на те він і пан, щоб робити, що йому заманеться.
«В чому ж тут причина? – розмірковує пан. – Е, таки мусить знати Ярема ще якесь слово. Певно, що мусить. Просто він старій не сказав, бо вона, щира душа, мені б розказала. Доведеться у самого Яреми спитати».
Наступного дня прийшов пан до Яреми увечері, коли той вже з поля повернувся.
-87-

– Скажи-но мені, Яремо… чи то правда, що у тебе є чарівний батіг? Що ніби, коли ним цвьохнеш, то красень-кінь так і з’явиться.
– Правда, пане, є у мене такий батіг.
Пан аж підстрибнув на місці від нетерплячки.
– Скажи, Яремо, чи при тому ти ще й слово якесь знаєш сказати, чи як?
– Ні, пане, слова я такого не знаю, але є тут одна таємниця, якої я нікому не розказую.
– Розкажи, Яремо, розкажи. Бо я так хочу знати, що від цікавості зараз лусну. -Та ні, пане. Якось мені не хочеться ту таємницю комусь розказувати.
-Та розкажи, Яремо. Я тобі сто карбованців дам.
– Ну, хіба що за сто карбованців.
Виклав пан на стіл сто карбованців. Тоді Ярема й каже:
– Ви знаєте за селом високий горбок? -Знаю, аякже!
– А за тим горбком глибокий яр знаєте?
– Знаю. Як не знати?
– Весь той яр заріс кропивою та будяками.
– Ну, того я вже не знаю. Бо чого б я мав по ярах лазити?
– А доведеться, якщо хочете коней добрих мати.
– А для чого ж по ярах лазити?
– А от… перед тим, як цвьохнути тим чарівним батогом, треба, як сонце зверне з полудня, роздягнутися догола та й сісти в кропиву з будяками, посидіти там трохи, а потім вилізти, одягнутися, а тоді вже й цвьохкати.
-Але ж кропива пече, а будяки коляться.
– Звичайно, на те вони кропивою та будяками звуться.
– Послухай, Яремо, а не можна замість себе кого-небудь послати? Слугу чи управителя?
– Можна, звичайно. Але тоді вже коні йому дістануться.
– Е, ні. Тоді я вже краще сам. Завтра ж і піду. -Але не забудьте: як сонце поверне з полудня. -Не забуду.
Пішов пан. А Ярема з Софією ще довго сміялися, уявляючи собі, як пан буде голий в кропиві сидіти. -1 тобі не жаль його? – спитала Софія, вдосталь насміявшись.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen − 1 =