~41~

– Звичайно, можна. А хіба в тебе є гроші? Король мацнув по кишенях. Вони були порожні.
– Видно, ти слугам своїм не багато грошей давав. Хоч би якась дрібна монетка в кишені завалялася.
Пройшли ще трошки. Король знову зупинився. -Я пити хочу.
– Он жінка саме з криниці воду набирає. Попроси, щоб дала тобі напитися. Король підійшов до жінки і гукнув:
– Я пити хочу! Дай води!
Жінка здивовано глянула на нього:
– А чого це ти на мене гукаєш?
Вона спокійно вилила воду у своє відро та й сказала:
– Не великий пан – витягни собі сам.
– Та як ти смієш? Я – король!
Жінка глянула співчутливо і спитала у Правди:
– Він що, хворий, що за короля себе має?
-Та трохи хворий, а трохи прикидається, – відповіла Правда.
Жінка пішла, а король боязко підійшов до криниці. Від того, що вода була ось
тут, близько, пити ще більше захотілося.
-Дістань мені, голубко, води, бо зараз помру.
– Я ж не служниця твоя. Вчися сам. Це перший розумний крок у твоєму житті. Король взявся витягати з криниці воду. Спершу дістав корбою по голові, а потім таки витягнув і напився досхочу.
– А я й не знав, що вода з криниці така смачна.
– Це тому, що ти сам її витягнув. Ти ще не знаєш, який добрий черствий хліб, який ти сам заробив.
Гол од до й мав все дужче. Король зо всім розвередувався. Правда терпляче зносила його нарікання, та зрештою і їй вже набридло.
– Ну досить, – сказала вона суворо. – Бо залишу тебе отут серед дороги, до
Кирила не довівши. Я тобі не нянька.
-Не лишай мене, прошу тебе,-ледве не плакав король,-бо я пропаду. Але ж я і справді дуже зголоднів.
– Я вже тобі казала. Зайди в будь-яку сільську хату і попроси. Іншого виходу
у тебе просто немає. Тільки нехай буде тобі наукою те, як невміло ти просив
води. Та ще не кажи нікому, що ти – король. Приймуть тебе за хворого.
Підійшли до ошатної хати. Король увійшов. Як там вже він просив, ніхто
~42~

того не чув, але таки випросив скибку хліба і кухоль молока. Він вийшов, сів на призьбі і став пожадливо їсти, навіть не глянувши на Правду. Правда дивилася на нього і посміхалася. Аж старенька бабуся у вікно угледіла Правду та винесла і їй молока і хліба.
Підкріпившись, рушили далі. Отак поволі й доплуганилися до того села, яке їм було треба. Прийшли до Кирила. Кирило саме тин підправляв – аж король зупинився зачудовано.
– Так оце той сліпий? -Той самий.
– А як же він робить?
– Отак і робить. Ще надивишся, як поживеш у нього сім років і сім днів. І пам’ятай, що це ти йому заподіяв таке лихо. Боюся тільки, що він не погодиться тебе взяти.
-Знаєш, мені страшно.
– Це добрий знак. Може совість у тебе ще не до решти зникла.
-Аяк він мене вб’є?
-Думаю, що він того не зробить. Хоча міг би.
– Е, є, чого ви там шепчетеся? – спитав Кирило. – Якщо до нас, то заходьте, а якщо ні, то йдіть собі в Божий час.
– Бог вам в поміч, – обізвалася Правда. -Дякувати.
-Я тобі, Кириле, помічника привела.
– А навіщо мені помічник? Я собі зі своєю роботою сам раду даю, а Ганна зі своєю справляється.
– Розумієш, Кириле, я привела до тебе одного чоловіка, який має служити тобі сім років і сім днів.
– За що ж мені така кара?
-Та не тобі кара, а йому б мала бути, бо той чоловік колись заподіяв тобі тяжку кривду. Доля прокляла його навіки. Ти один можеш зняти з нього те тяжке прокляття. Якщо ти не приймеш того чоловіка, то прокляття з нього ніколи не зніметься.
– Кривди мені в житті ніхто не причинив, окрім короля. Бодай йому сонце не світило.
– Саме короля я тобі й привела.
– Отого самого?
– Того самого.