Казки до сніданку

~67~

пожаліє.
– А дівчину ту зламати не може.
– Не може, бо в неї на шиї хрестик, що мати їй принесла з якогось монастиря. А ще та дівчина молиться багато. У молитві, щоб ти знав, велика сила. От він перед нею і безсилий. Добре, хлопче. Я вже мушу йти. Чекай мене через дві ночі на третю.
– Ой, як же ж довго тебе чекати. Улянці кожен день, мабуть, роком стає.
– Знаю, але і я мушу добре підготуватися. Аби тобі все вдалося.
Які жті дні для Івана довгі були. Виплітав господареві якісь брехливі історії, а той слухав, як дитина казку, не підозрюючи, що проти нього щось затівається. В останній день перед вечором попросився Іван трохи прогулятися. Надія була зустріти знову того зайця, щоб Гнідкові своєму вісточку передати. Так і сталося. Тільки-но вийшов Іван на росяні трави, а його вухастий приятель вже тут як тут.
-Де ти був? Чому так довго не приходив? Ми з Гнідком знаєш, як переживали? Думали, що з тобою щось трапилося.
– Не трапилося зі мною нічого. Але не час, зайчику любий, для розповідей. Добре, що я тебе зустрів. Ти скажи Гнідкові, щоб тієї ночі пасся десь тут поблизу. Я його свистом своїм покличу. Свист буде не голосний, так, півсвисту. Скажи Гнідкові, що він мені буде дуже потрібний.
– Що? Тікати намислив? Давно пора.
-Тсс, зайчику. Про те не можна. Щоб навіть вітер не чув. Лише Гнідкові скажи.
Настала ніч. Все затихло. Здається, навіть цикади примовкли, затаїлися. Чекає хлопець. Серце йому ледве з грудей не вискочить. «А може Ленора злякалася? А може передумала? А може чоловік розкрив її намір? Ет, нерозумний я! Хіба ж можна в таких справах на жінку покладатися? Не можна! Не можна було!..»
Аж тут зашаруділо щось, і знову, як того разу, легенький вітерець війнув по кімнаті. І постать в білому, наче нізвідки взявшись, стала перед хлопцем, аж він здригнувся.
-Леноро! А ти і справді з’являєшся, як вісниця з того світу. Чи ти жива? -Яке це для тебе має значення? Я прийшла, щоб тобі допомогти – і це головне. Ось, тримай. І слухай мене уважно. Це вам харч на дорогу- І вода, про всяк випадок. Це – хустинка чарівна. Від моєї бабусі мені дісталася. Мій чоловік ні
~68~

про що таке не знає. Все це моя таємниця, мої скарби, з котрих я не вміла скористатися через свою слабкість. Коли побачиш, що погоня близько, махнеш позад себе хустинкою. Але пам’ятай: тільки три рази вона тебе від погоні захистить. А потім її вже можеш викинути. Вона втратить свою чарівну силу.
– Я її збережу як спогад про тебе.
– Слухай. Часу обмаль. А далі вже мусиш надіятися тільки на себе, а ще ось на ту козацьку шаблю. Я дарую її тобі. Не дивися, що вона пощерблена. Це козацька шабля мого прадіда, козака Микити. Славний козак був. Про нього ще й досі кобзарі співають. Цій шаблі треба лише ворога знати, а вона вже сама його здолає. Здається, сам мій прадід з того світу нею керує. А дівчина нехай опережеться оцим пояском. Він додасть їй сили в дорозі і зробить її неушкодженою ні від лихого звіра, ні від лихого ока, ні від всілякої зброї. Я б і тобі такий подарувала, але другого такого у мене нема.
-1 ти, маючи такі скарби, не скористалася з них і не втекла?
– Я слабка жінка. Казала вже. У мене на таке забракло сил і відваги. А вам
нехай таланить. Ходімо, я відчиню її темницю, всі двері і ворота, а потім ключі
на місце покладу, щоб чоловік не здогадався про те, що я якось причетна до
вашої втечі. Ходімо вже. Ніч на місці не стоїть.
Коли відчинилися двері в’язниці, Улянка тихенько зойкнула, але хлопець її заспокоїв.
-Тихо, серце моє, не лякайся. Це прийшов твій порятунок. -Ой!
– Благаю, тихенько. І ходімо вже. -Добре. Я зараз. Тільки зберуся.
– Ніколи, ластівко. Все лишай і ходімо, бо час не жде.
Вийшли за ворота. Іван прощально глянув на Ленору. Жаль було її тут залишати.
– Послухай, – сказав їй, – а може і ти з нами? Гайнемо утрьох.
– Ні, хлопче. Не забувай, що у тебе лише один кінь. Та й ніяк мені: у мене тут діти. А матір від дітей хіба що смерть відірве. Не гай часу на марні розмови. Хлопець легко свиснув – і Гнідко був уже біля нього.
-Прощай, Леноро!
– Нехай вам таланить.
І помчали. Вітер у вухах свище і усміхнений місяць дорогу висвічує. -Тобі не лячно, ясочко, при такому бігу?
~69~

– Ні, орле, страшно було там, у в’язниці. А тепер мені вже нічого не страшно. Хоч і загинути.
– Е, не кажи так, Улянко. Тобі жити треба. Ти така молода і така гарна. Все забудеться. Вийдеш заміж і будеш щаслива.
Дівчина зітхнула і нічого на те не сказала.
Вже сонце підбилося вгору, а наші втікачі все мчали і мчали.
– Треба спинитися, – каже хлопець. – Коня заженемо. Глянь, у нього аж боки ходять, весь він, як змилений.
– Ой, ні, голубе мій. Не треба зупинятися. Десь там мій мучитель вже встав і шукає мене. Чує моє серце, погоня за нами летить, аж дорога куриться.
Вже сонце до вечора хилиться.
– Мусимо зупинитися, бо кінь наш так і впаде. Що ми тоді робитимемо? Ось
гарний ярочок. З’їдемо у нього. Тут і трава росяна, і потічок жебонить. Тут і
заночуємо. Кінь наш сили відновить та й нам підкріпитися не гріх.
Нічого не заперечила Уляна. Треба.
Повечерявши, лягли горілиць на траві. Поряд пасся кінь, відпочиваючи після шаленого пробігу. Не ображався на свого побратима, що гнав його так немилосердно. Розумів – треба рятувати дівчину. Та й Івана також. На небі заспокійливо миготіли зорі. Місяць висвічував небо блідим світлом. Було тихо і гарно. І здавалося, що з ними не може трапитися ніякого лиха.
Чи треба казати, як розсердився злий відьмак, коли розкрив втечу? Найперше він вчинив справжній допит Ленорі.
– Це ти, негіднице, їм допомогла? Я знаю, без твоєї допомоги вони б не втекли.
– Що ти, чоловіче! Хіба ж би я сміла? Якби сміла, то і сама давно втекла б від тебе,
осоружного.
-То правда, – погодився відьмак, -ти слабка і немічна. Ти просто жалюгідна. От Уляна – ото дівка! І злий же я на неї і на того харцизяку, але й люблю її ще більше. Може й не уб’ю, коли наздожену. Люблю таких відчайдухів. Як наздожену, то його уб’ю, а її ні. Це буде мені гідна дружина. Однак треба скорше погоню лаштувати. Мої коні не рівня тому коневі. Шкода, що я його так і не здобув. Але ж мусять же вони на перепочинок зупинитися. А ми коней на підміну візьмемо. Самі ж відпочивати не будемо.
– Як це не будете? – здивувалася Ленора. – Ти собі сили у нечистого позичиш,

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × 3 =