Казки до сніданку

~21~

– Мур! А ти ж як думав? Чуєш, Братане? А він нас і досі має за дурнів.
-Та ні, я не маю вас за дурнів, але… ти все-таки кішка.
-То й що, що кішка!
Братан вистрибував поряд і, як завжди, намагався лизнути хлопцеві лице.
Іванко погладив його.
-Ах, ти ж, мій добрий друже. Не здивуюся, коли й ти заговориш.
– А чого б ти мав дивуватися? Ти завжди зі мною розмовляв, все мені розказував.
– Ах, ти ж, собачий хвіст! То ти все розумів!
– А хіба ж ти того не знав? Ти ж сам запевняв дядька Пилипа, що я все розумію.
– А чого ж ти мовчав, собача твоя голова?
– Я мовчав, бо собаці в реальному житті належить мовчати. Це тут можна.
– Починається королівський бал.
– Зараз, певно, і принц буде.
– Неодмінно буде.
Заграв оркестр. В танці попливла прекрасна Попелюшка зі своїм принцом, і це була найкраща пара в цій залі.
Сходило сонце. На травах і квітах прозорилася роса. Іванко розплющив очі і довго не міг второпати, де він і що з ним.
– Чи все це мені наснилося, чи було насправді? – спитав хлопець сам у себе і не міг відповісти. Та раптом сонячний промінь впав на його руку і заграв на золотій каблучці з великим коштовним камінцем. Це остаточно підтвердило, що все, що з ним відбувалося у сні, було насправді, але все це було, наче в якомусь іншому житті.
– У казці? – здивувався хлопець. – Так, у казці. Але це була не зовсім звичайна казка. Казка – як не казка…
Пора було вставати, бо поряд з казкою було ще й реальне життя, в якому треба було не просто жити, а й працювати. Он дядько Пилип ломаки рубає. Ого, скільки вже нарубав. Треба йти йому допомагати.
#
~гг~

ПАРУБОЧА ПРИГОДА
Село Чабанівка славилося своїми красенями парубками. Ну такі вже ставні та гарні, що кращих і не шукай – не знайдеш. Та й дівчата в тому селі, либонь, не з гірших були, та все ж хлопці чомусь більше любили дівчат з Довбушівки, з сусіднього села. Ото в Довбушівку й ходили. А вже як прийдуть було в Довбушівку, то там і танці, і співи, час злетить, що й не помітиш. Похопляться – а вже за північ. Влітку воно що? І шлях ніби й не шлях. А взимку, бувало, й натерпляться лиха. Та молодим що? Чи літо, чи зима, а до дівчат кортить.
Ото якось взимку було. Вийшли хлопці з Довбушівки, веселі такі, ідуть, пісень співають. А сніг білий такий, незайманий, аж ступати по ньому шкода. А треба було їм через поле перейти. Йшли вони, йшли, а села все нема та й нема. Зрозуміли хлопці, що заблудилися. Один каже – наліво треба йти, а другий каже – направо. Засперечалися. А потім вийшло, що і наліво – не туди, і направо – теж не туди. їм би згадати, з ким вони свячене яйце їли – то блуд би від них і відчепився. Та хлопці вони молоді, може того й не знали. -Хлопці, та це нам зима голову морочить. От капосна!
-А гляньте-но, хлопці, як гарненько зима наші сліди притрушує. Так рівненько, наче ми тут і не ходили. А хтось із сміливіших гукнув:
– Гей, зимо, хоч ти і цариця, але так не годиться. Покажися нам, хлопцям-
молодцям. І випливла до них з снігової завії цариця-зима, та така гарна, що
кращої за неї й на світі нема. Навіть ті, що весною народилися, теж на неї
задивилися. Кожушок на ній білесенький, і рукавички, і валянці, а на шапочці
та по коміру блискітки покидані. Хлопцям аж дух перехопило, аж мову відняло.
А хлопці, треба вам знати, браві були, справжні козаки.
На печі не відлежувалися, в запічку не відсиджувалися.
– Ну, хлопці-молодці, чому ви замовкли? – озвалася до них. – Ви кликали мене
– і я прийшла. Я шаную парубочу громаду. Тут найхоробріший обізвався:
– Ми теж тебе шануємо. Та нащо ти, царице, нас блудом морочиш? Чому нас,
~23~

хлопців-молодців, додому відпустити не хочеш? Хіба хочеш зганьбити нас та осоромити перед двома селами, що ми, такі лепські парубки, та в трьох вербах заблудилися? Та не роби нам такої ганьби, з миром нас відпусти, а потім вже, якщо хочеш, сліди наші позамітай.
– Ач, який хоробрий, – і крижаним поглядом зиркнула на парубка, аж тому у п’ятах похололо.
– А чого ви по ночах ходите та сніг мій толочите? Що застелю, розрівняю свої святочні килими, а ви їх знову поруйнуєте. Чого вам вдома не сидиться?
– Пусти вже нас, царице, будь така ласкава. А що до дівчат ходимо – то така вже парубоча справа: твої сніги толочити та дівчатам голови морочити.
– Ач, як гарно говорить! Як книжку пише. То хіба що давайте, хлопці, так: я парубоцькі звичаї шаную, на вас злого серця не маю і вас додому відпущу. Та все ж отого красеня, що так славно говорить, залишіть мені.
-Та що ти, царице! Як таке можна! Це не по-козацьки. Та й парубоча громада нас за таке не похвалить. За ним мати буде побиватися, його дівчина буде журитися.
– А мені що до того? Яке мені до них діло? А якщо не буде на те вашої згоди, то
я всіх вас тут залишу. Та мороза покличу, та снігу навію – наплачетесь.
-То як, Юрку? Тобі вирішувати. Щоб потім нам ганьби не було, що тебе самого
тут залишили напризволяще.
-Та я що? Ясна річ, що краще загинути одному, ніж цілому парубочому гурту.
Прощайте, братчики, та йдіть собі з Богом. Вибачайте, якщо комусь знехотя
причинив якусь кривду. Кланяйтесь дівчатам та скажіть матері, щоб не
побивалася.
– Ах, ти, красунчику! Ах, ти ж, сміливцю, – захоплено вигукнула зима та й
ущипнула парубка за щоки. Вони почервоніли.
Пішли хлопці. А зима ближче приступила до парубка та й ну його щипати та допікати йому. А Юрко не даремно був першим парубком на селі. Такий собі бравий та сміливий, не розгубився та й каже:
– Я твій норов знаю. Ти хочеш мене заморозити. Для того ні розуму, ні хисту великого не треба. Де вже там мені, простому хлопцеві, встояти перед тобою. Але давай спершу з тобою потанцюємо.
– О, такого ще не було, щоб зима з парубком танцювала.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 + 12 =