?
-79-

ПРО ЧУМАЦЬКУ ДОЛЮ ТИ ЗНАЙДЕНИЙ БАТІГ
Мій в собі на світі хлопець Ярема. Не сам жив, а зі старою матір’ю. Батько нещодавно помер, залишивши синові у спадок пару волів та чумацький віз, бо й сам колись замолоду чумакував, доки сила була. А потім зістарівся, сила кудись вивтікала, а тепер-от помер, осиротивши єдиного сина Ярему та залишивши вдовою дружину свою Христину. Якщо добре подумати, то спадок Яремі дістався непоганий. Пара волів! Еге! Та це ж можна… Так думав собі Ярема та й хто інший так само б подумав. Посумувавши за батьком, вирішив хлопець пристати до чумаків та йти з ними в Крим по сіль чи ще там куди вони надумають. Мати плаче, не пускає.
– Куди ж тобі? Ти ще такий молодий і недосвідчений.
– Досвіду, мамо, сидячи на печі, не набудеш. Молодість – то не біда. Та ще кажуть старші люди, що вона швидко минає.
Посміхнулася мати крізь сльози та випровадила сина в дорогу. Але, мабуть, не в добру годину надумався Ярема чумакувати. Вертався вже з Криму, як воли йому послабли та й пропали. А які воли були! Аж заплакав Ярема. Бо що він тепер без волів робити буде? Пожаліли чумаки товариша свого безталанного та переклали все його добро на свої вози – і так добре, щось-таки додому привезеться. Вже доїжджали до села. Сумно було Яремі повертатися додому на чужому возі. Зіскочив хлопець з воза та й пішов пішки, щоб люди не бачили його смутку та печалі.
От іде він собі та й іде. Коли бачить, а над річкою дівчина стоїть, та така сумна та заплакана, сльозами річку доливає.
– Здорова була, дівчино, – озвався до неї. – Хто ти така і чого так плачеш? -Я – твоя доля. А плачу я над твоїм безталанням.
– Тобі жаль моїх волів? Мені також їх жаль. Але що толку плакати? Сльозами біді не зарадиш, волів не повернеш. Треба думати, що далі робити, як на світі жити. А якщо ти моя доля, то ходімо зі мною. Чого маєш без мене по світу тинятися? Яка вже є, а таки моя, щоб і я без долі не був.
Взяв дівчину за руку та й повів додому.
~80~

Йдуть вони собі, йдуть, коли дивиться Ярема, а поперек дороги батіг лежить. Може й хто інший не підняв би, а Ярема підняв той батіг та й каже:
– Кепський господар. Бо добрий ніколи батога не кине. Навіть, якщо коня
позбудеться, батіг однак додому принесе. Бо коли в тебе є батіг, то ти
господар.
Та як цвьохне тим батогом – аж виляск пішов. Коли дивиться – аж баский кінь з’явився на дорозі.
– Еге, – каже Ярема, – а батіг, видать, не простий.
Та ще раз цвьохнув – і ще один кінь, кращий від першого, з’явився на дорозі. Став тоді Ярема цвьохкати тим батогом, аж поки не нацвьохкав аж двадцятеро коней. Та такі вже красені, що їм хіба тільки під царським сідлом ходити.
– Ну, либонь, для першого разу досить. Не можна бути дуже загребущим. Таких доля карає. Чи як, доле моя? -та й глянув на дівчину, а вона зашарілася та й нічого не сказала.
– Заживемо тепер, не гірше за других, бо і я не без долі вродився.
От дійшли вони додому. Мати ворота відчиняє та сльозу з очей витирає.
– Я вже чула, сину, про твою пригоду. Та вже не за волами журюся, а думаю: де це ти забарився, що додому не поспішаєш?
– Ой, мамо, бачите, скільки маю мороки. Тільки подумати -двадцятеро коней! Давайте, мамо, сіно, яке там у нас є. А потім будемо щось думати.
-А де ж ти їх стільки набрав? Та які красені!
– По дорозі, мамо, по дорозі.
Та й знехотя ще батогом цвьохнув. І тут ще один кінь, наче вродився, заіржав
весело.
Мати так і завмерла від подиву.
– А дівчину де знайшов? Чи вже раніше в тебе була? То чому ніколи й не
казав?
-То, мамо, доля моя.
Мати посміхнулася та приязно глянула на синову долю.
– То й добре, сину. Хіба ж я що? А як же звати твою долю?
– Не знаю, – розгубився хлопець. – А хіба в долі має бути ще й ім’я?
-От тобі маєш! Аякже! -посміхнулася мати. І вже сама запитала у дівчини:
– Як тебе звати, дитино?
~81~

– Софія, – тихо відповіла дівчина.
– Славне ім’я. Заходь же, Софіє, у нашу хату і хай вона ніколи не буде для тебе тісна. А ти, сину, от що. Якщо ти твердо вирішив, що це твоя доля, то бери свою Софію та й веди її під вінець. Бо якось не випадає, щоб дівчина невінчаною жила в нашій хаті.
Як так, то й так. Нема чого й тягнути. Звінчалися та й зажили. Пару коней продали, для інших обору зробили, сіном та вівсом запаслися. Ще пару коней продали – стайні стали будувати, бо ж зима прийде – де ти стільки коней подінеш? їм же треба, щоб у теплі.
От зажили не гірше від других, а може й краще. Дивуються сусіди, дивується все село: звідки у Яреми раптом стільки коней взялося? Щойно лише жаліли, що в нього воли поздихали, а тут нараз Ярема таким господарем став. І все до ладу у нього виходить. А коні ж які! Все породисті. Таких ніхто не те, що не мав, а навіть і не бачив.
– Не що інше, як скарб Ярема знайшов.
– А може йому жінка багатий посаг до хати принесла? -Та ні, либонь, не схоже. Гола, боса і простоволоса.
А жив у їхньому селі неподалік від Яреми пан. Багатий-пребагатий. Та то ще б не біда. Але був той пан дуже скупий і дуже заздрісний. Терпіти не міг, коли в когось було щось краще, ніж у нього. Зі шкіри вилізе, а таки собі таке саме або й краще дістане, хоч може воно йому й не треба. Купив собі у Яреми пару коней. Та що та пара, коли у Яреми їх он скільки. Не їсть пан і не спить та все думає, як це Ярема так розбагатів.
– Не може ж бути, щоб просто так. Тут не обійшлося без якихось чарів, – каже пан до свого управителя. А той що? Нічого. Не знає.
– Біжи, – каже пан, -та вивідай.
– Та як же я вивідаю? Вони ж не розкажуть.
– Зроби так, щоб розказали. Бо інакше – різками тебе заб’ю до смерті. Не все ж тобі моїх слуг різками бити. Треба їх і на своїй спині відчути.
Та й засміявся. А управителю не до сміху. Аж спина у нього засвербіла, як уявив собі, що то буде, якщо йому не вдасться вивідати нічого про те, як вдалося Яремі так раптом розбагатіти і звідки у нього такі прекрасні коні.