-76-

Всі сміялися з парубочої щирої мови, а баба Онися, сміючись, сказала:
– А борщ, щоб ти знав, Улянка варила. І вареники ліпила.
-ТакУлянка вже також наша. Це вона, бабусю, вже либонь від вас і навчилася. А якщо серйозно, то… як колись казали? Не мені вам нагадувати. Якщо дівка вміє вже борщ варити, вареники ліпити та хліб пекти, то можна їй вже і заміж іти. Улянко, ти хліб пекти вмієш?
– Не знаю. Сама ще не пекла.
Та й знову зачервонілася, як пишна рожа.
-Не вганяй дівчину у фарбу. Бачиш, як зачервонілася. Хліб пекти! Як не вміє, то
навчиться. Аби тільки хотіла. Доки я жива, я її всього навчу. Вона мені вже стала,
як рідна дитина. Ми вже з нею стільки про все перебалакали. А переплакали
скільки!
-1 чого було плакати?
– За тобою, пройдисвітом.
– О, вже й обзиваєтеся. Я ж прийшов.
– Не прийшов, а Гнідко тебе привіз. Добре, що його дід за тобою послав, а то ти ще б і досі десь волочився.
– Та не волочився я, а саме додому йшов. Тільки без Гнідка це було б значно довше. А головне те, що без Гнідка я не встиг би на обід. А все через те, що мені живіт до спини присох.
– А якби тебе десь по дорозі ще хтось таким обідом нагодував, то ти ще довше йшов би.
Всім було весело і гарно, бо Іван відтепер був з ними – і більше не було в них ніякого горя. Раптом Іван перестав сміятися і дуже поважно сказав: -Хочу я, діду і бабо, при вас просити Улянку, аби стала моєю дружиною. А якщо вона погодиться, то буду просити вас, дорогі мої, аби ви нас благословили. То як, Улясю, чи хочеш ти бути моєю дружиною, законною перед Богом і людьми? Якщо не хочеш, то так і скажи, неволити тебе не буду. Я ж не… Послухай, а як його звати було?
– Не знаю.
-1 я не знаю. От тобі й маєш! Людина, що не мала власного імені.
-Та чи й людина? ..
-То як, Улясю? Ти мені так і не відповіла.
-Ти мій рятівник. І я…
– Е, ні, серце моє. Я не хочу, щоб ти виходила за мене з обов’язку чи з вдячності.
Я хочу, щоб з любові. Я полюбив тебе, як тільки побачив. Ні, як тільки почув твій
~77~

голос.
-1 я також, -тихо сказала дівчина і опустила очі.
-Тоти згідна?
-Так. Тільки…
-Тільки що, мій цвіте?
– Тільки відразу після весілля ми поїдемо до моєї мами. Вона там десь плаче
за мною та побивається. Ми тільки поїдемо та й знову повернемося у Витоки.
Мені тут дуже подобається.
-1 тоді баба Онися навчить тебе пекти хліб.
– Навчу, навчу. Тим не журися.
-Тоді, ясочко моя, зробимо по-іншому. Поїдемо ми найперше до твоєї матінки та й привеземо її у Витоки на наше весілля. Нехай і вона нас поблагословить.
– Ой, лелечко! – вдарилася об поли руками баба Онися. – Знову дорога! Не пущу! Нізащо не пущу!
– Ти, стара, не плач, не журися. Наш внук мислить правильно. І тобі було б кривдно, якби твоя дитина на весіллі гуляла, а ти б і не знала, чи жива вона. Все правильно. Треба сваху у Витоки привезти. Ох, і погуляємо!
– Та хіба ж я проти? Але ж це знову дорога. А якщо з ними по дорозі ще якась пригода станеться?
– Нічого, мій онук весь в мене – сухим з води завжди вийде. Та й що за життя без пригод та приключок всяких?
Встали раненько. Дід Максим воза сіном вимостив, баба Онися вовняним рядном застелила, коней запрягли та й в дорогу рушили. Цього разу без пригод добралися молодята до Улянчиної матері, що вже очі виплакала за своєю любою донечкою. Ото зустріч була! І радості, і сліз було. Іван тільки те й робив, що заспокоював Улянку та її матір.
Мати охоче погодилася їхати у Витоки на весілля, але конче хотіла ладнати ще одного воза, щоб повантажити доньчин посаг.
– В мене дитина не злидарка якась. Я для неї всього надбала. Та й вона ручок
своїх доклала – все шила та вишивала. Аякже! Де ж би я пустила дитину в
порожні? Та ще й на чуже село!
Довелося погодитися і ладнати другого воза.
Тут затіяли сватання, дотримуючись звичаю. Це ж з якої далини молодий приїхав. А далі дівчата як заплачуть, як заголосять: -Та невже ж ти, сестричко, без нас будеш на шлюбний рушничок ставати?
-78-

– Разом дівували і пісень співали.
– Та де ж ти там у чужому селі дружечок собі знайдеш? -Та хто ж тобі, молоденькій, білий вельон одягне?
Довелося ще одного воза ладнати, щоб посадити на нього найближчих Улянчиних товаришок.
Але ж то вже весілля було! Такого в селі ніхто не пам’ятав. Баба Онися бігала, як молода, а дід Максим виглядав, як справжній козак. Все вуса підкручував та казав:
– Мій внук весь в мене. А Улянка, свахо, вся в вас. Так і бачу вас молодою.
Либонь, свахо, і ви були козир-дівка?
І лукаво так до свахи підморгував.