~73~

що взяв відьмака з собою. Бо злого чоловіка важко на доброго повернути. Та що вже тепер?..
Полягали вони спати. Зморений хлопець заснув, а відьмак тільки того й чекав. Наслав він на Івана важкий, непробудний сон, а сам надумав поцупити в нього козацьку шаблю-рятівницю. Тільки доторкнувся він до шаблі, як звідки не взявся козак на чорному коні та як закричить громовим голосом: -Ага! Нарешті ти мені попався! Довго я чекав тієї миті-і таки дочекався.
– Хто ти? Я тебе не знаю.
– Зате я тебе знаю. Довго ти знущався над моєю правнучкою.
– Над якою правнучкою? Ти ще такий молодий, що…
– Був колись молодий, коли погань всяку нищив на землі. Для мене час
зупинився. І для тебе він зараз також зупиниться. Молися Богу, вражий сину!
– Та що ти! Що ти!
– І те правда. Хіба ж відьмаки моляться? Ну, то гинь же без честі і слави!
– За що?
– За жінку свою, що змарнував ти їй вік молодий, за всі кривди, які заподіяв на землі.
Та й ударив відьмака шаблею. Упав недобрий чоловік, а його чорна кров розтеклася по землі.
– Вставай, хлопче, – став козак будити Івана, – подолай злі чари та й прокинься.
Бо так і навіки заснеш.
Ніяк не може Іван розплющити очей. Злі чари йому не дають. Чує голос, що будить його, а прокинутись не може. Нарешті, доклавши неймовірних зусиль, відкрив очі і вже не міг ніяк розібрати, чи то сниться йому отой дужий козарлюга з пощербленою шаблюкою в руках, чи він насправді його бачить.
– Ох, і спав же я, – нарешті видихнув хлопець.
– Ага, – сказав козак, – якби не я, то спав би ти довго. Ану ж вмийся гарненько. Нехай вода всі злі чари з тебе змиє.
А коли вже хлопець зовсім до тями прийшов, козак сів біля парубка і сказав:
– А тепер, хлопче, слухай мене. Я трохи старший за тебе. Не дивися, що я так
молодо виглядаю. Час зупинився для мене.
-То ви…
– Саме так. Я – прадід Ленори. Я з того світу. І нема чого лякатися. Світ як світ.
Я прийшов тобі допомогти подолати зло. Віддаю тобі ту шаблю, котру тобі
подарувала моя правнучка. Вдруге тобі її дарую. Ох, і послужила вона мені.
Добре послужила. Тепер і тобі згодилася. Тримай її міцно в руках. Тільки проти
-74-

зла здіймай її. А мене згадуй добрим словом. Молися за козака Микиту. Так сказав і щез, наче його й не було ніколи. Не хотів Іван спати на місці, оскверненому чорною кров’ю відьмака. Встав він, взяв свою шаблю, порожню торбу та й пішов понад річкою, прямуючи до свого села, що називалося Витоки. Там вже давно його чекали.
Плакала баба Онися, не могла стримати слізУлянка. А дід Максим, хоч і йому було непереливки, все ж на жінок стиха гарикав. -1 чого ви мокроту розводите? Козаку вона зовсім ні до чого. Чує моє серце: мій внук ось-ось надійде. О, такий не пропаде. То ти кажеш, дочко, що в нього і шабля була?
– Була, дідусю, – крізь сльози відповіла Улянка.
-Справжня? Козацька?
-Либонь, що так. Дуже стара шабля, вся пощерблена.
– І де ж він її дістав? Весь в мене. їй же Богу, весь в мене. О, я молодим теж
був завзятий. Пам’ятаєш, стара? То ти, дівчино, кажеш, що Гнідко розуміє
людську мову?
-Так, розуміє. І сам по-людськи говорити вміє.
– Невже вміє?
-Сама чула. З Іваном розмовляв.
– Піду. Спробую і я з ним поговорити.
Вивів старий коня зі стайні, напоїв, погладив його, гриву йому розчесав та й питає:
– Чом же ти, конику, внука мого Івана не привіз?
– Він наказав мені рятувати дівчину. Я мусив слухатися.
– Біжи, конику. Відпускаю тебе. Пошукай свого товариша. Іди отак понад річкою. А як не знайдеш, то повертайся. Тут тепер твій дім.
Заіржав Гнідко та й чвалом поскакав понад річкою.
Втомився Іван. Ледве бреде. Харчі давно закінчилися. Знесилився хлопець. Що не крок, то свого Гнідка згадує.
– Ех, був би мій Гнідко. Він швидко домчав би мене до мого села. А там і дід
Максим, і баба Онися, і дівчина Уляна.
Такі думки сил хлопцеві додали, та ненадовго тих сил вистачило. Ледве йде хлопець. Не йде, а шкандибає. їсти хочеться – аж кишки марша грають. Попросити соромно: молодий же. Що люди подумають? Заробити? Вже
-75-

він занадто знесилений, щоб до якоїсь роботи найнятися. Що з нього за робітник? Курам на сміх. Але ж він мусить дійти до свого села. Там на нього чекають дідусь і бабуся. І Улянка чекає.
Коли чує – кінь ірже. Спершу наче далеко, потім ближче, ще ближче.
– Гнідко, – крикнув хлопець. Де й голос взявся. А потім як свисне – аж листя з дерев посипалося. Радісно заіржав Гнідко і вмить доскакав до свого побратима. Припав хлопець до коня.
– Ой, брате мій, товаришу мій вірний! Думав я, що вже пропаду, додому так і не дійшовши.
– Сідай скорше та й поїдемо додому. Мене дід Максим за тобою послав.
– А бабуся? А Улянка? Як вони?
– Плачуть.
– Чого плачуть?
– За тобою. Не вірять, що ти живий. -А дід вірить?
-Дід вірить. «Він, – каже, – весь в мене. Такий не пропаде». Іван посміхнувся. Сил і бадьорості йому додалося. Скочив він на коня – і тільки вітер у вухах засвистів. Швидко домчав його Гнідко у рідне село, до рідної хати. Ворота відчинені – приходь чи приїжджай, Іване, на тебе тут чекають. Здається, всі так і по вікнах сиділи та його виглядали. Не встиг Іван з коня злісти, як всі з хати повибігали. Статечно поклонився хлопець дідові Максиму, бабі Онисі руку поцілував, а Улянку, не соромлячись старих, підхопив на руки та й закружляв з нею по подвір’ю. Старі дивилися на них та й посміхалися. А потім він поставив червону, як мак, дівчину та й каже:
– А зараз давайте обідати, бо з’їм свого власного Гнідка.
-Ти так не жартуй, -застеріг дід Максим. – Бо Гнідко й справді може подумати казна-що.
– Таке, діду, скажете. Та ж Гнідко у мене кінь розумний. Що він може про
мене подумати? Давайте, що там маєте. І борщ, і вареники, і локшини, і від
качки печеної та від чарки не відмовлюся.
Баба Онися з Уляною так і метнулися до печі. А вже коли сиділи за столом, дід Максим спитав:
– Що ж ти, онуче, привіз з тих світів, що по них так довго мандрував?
– А привіз, діду, те, що в нашому рідному селі Витоки і кринична вода найсмачніша, і хліба такого більше ніде господині не печуть, і борщу такого більше ніде не варять, а про вареники й казати нічого.