~6~

тремтіло і ніяк не могло второпати, що то таке йому хлопчик підставляє під
мордочку. Тоді Івасик вмочив палець у молоко і помастив песикові по губах.
Той облизався і здивовано подивився на світ.
-Пий,дурний,-сказала бабуся, що дала молока. Івасиктицьнув його мордочкою
в тарілочку, і цуценя стало пити. Спершу невміло, боязко і невпевнено, потім,
розібравши смак, жадібно. Посміхалася бабуся. Посміхалися всі довкола.
-їсть. Зрозумів.
-Голод-не тітка.
-Тільки манюній він дуже. Чи виживе?
– Виживе. Вони живучі.
Розчулена бабуся простягнула хлопчикові почату пляшку з молоком.
– Бери, на потім.
– Ви, Іванівно, у збитку. Цілу пляшку молока.
– Ну що зробиш? Воно ж живе.
– А добре хлопченя. Дивися, як про песика піклується.
– Само безрідне… такі діти біду знають.
Та й кожна зітхнула. Лише вовчкувата тітка, що пошкодувала Івасикові молока, сердито дивилася з-під насуплених брів, не посміхалася і до гурту не підходила. Вона тихо мурмотіла:
– Розвели тут… злодіїв принаджують. Хто його знає, що в нього на думці. Може,
поки він вам баки забиває цуциком, його спільники вивертають чиїсь кишені.
Знаєм ми таких…
А потім, лежачи з песиком у своєму підвалі, Івасик казав йому:
– Знаєш, Братане… ти, звичайно, ще дуже малий і нічого не розумієш. Я теж малий, але я вже розумію. Найперше для людини, і для пса також, – це хата. І щоб в тій хаті тепло було. Бо коли нема хати, то, брат, зле. То дуже зле. Бо їжу собі ще можна якось роздобути, а от хату… Хату роздобути не можна. Але я тобі відкрию один секрет. Ти песик, тобі можна. Ти нікому не розкажеш. Івасик притишив голос.
– У мене є тут закопана одна коробочка. А в ній аж двадцять гривень. Всі металеві. Я вмію лічити. Мене хлопець один навчив. Часом люди мені і гроші дають. Як трапиться металева гривня, то я її в коробочку кладу. І не трачу. Навіть тоді, коли я дуже голодний. Це я на хату збираю. От наскладаю багато, і ми з тобою хату купимо. Маленьку, аби тільки своя була. А тоді заживемо з тобою.
~7~

Але то треба багато грошей назбирати. Може навіть цілу коробочку. А може й
не одну. Бо це таки хата. А люди не так уже й часто металеві гривні дають, все
більше копійки. Та й їсти щось треба. Без їжі теж не проживеш. Ну, давай, брат,
спати.
Пригорнув песика до себе і щільніше прикрив його своєю курткою.
– Тут теж холодно, але ж не так, як там на смітнику. Правда? Ну, спи.
А недалеко жив один самотній чоловік. В очі всі звали його дядьком Пилипом, а поза очі – ворожбитом. Вдома він не сидів, ніякою роботою себе не клопотав. Ніхто й не мав його за серйозного чоловіка. По світу ходив, дурне торочив, людям голови морочив. Трохи брехав, трохи щось і мудре казав, трохи ворожив, – отак і жив. Серце мав добре, тільки що бідний був, то нікому нічим не міг допомогти, хіба що порадою. От зустрів той чоловік якось Івасика та й каже:
-А чому, хлопче, і тобі зі мною не помандрувати? Це, знаєш, дуже цікаво. -А Братан? Він же ще зовсім маленький.
– А ми і його з собою візьмемо. То й що, що маленький? Підросте. Ми його всяких фокусів навчимо – заробіток буде. Ти теж маленький, а от по життю митаришся.
– Ні, – каже Івасик, – не можу я. Ми вже тут якось. Мені б лише хату теплу. Отоді б ми з Братаном зажили. Але де ти ту хату візьмеш?
Дядько Пилип аж в долоні плеснув.
– Послухай… а знаєш, що ми зробимо?
-А що?
-А от що. Мені хата, вважай, не потрібна. Сам знаєш, я й так по світу волочуся. А хата пусткою стоїть. Переходьте та й живіть собі. Це буде ніби ваша хата. Дітей у мене нема. А якщо я коли-неколи захочу якийсь час вдома пожити, що ви ж мене, думаю, не виженете? А коли ти виростеш, а я зістаріюся, то будемо жити разом. А може ти до того часу щось ліпше собі знайдеш. А якщо ні, то й разом житимемо. Я чоловік невибагливий. Скільки там мені для прожиття треба. Зрадів Івасик, що й казати. Братана розбудив, що, пригрівшись, спав у нього під курткою. Все песикові розказав, аж дядько Пилип здивувався.
– Навіщо ти йому все це розказуєш? Він же пес. Хіба він щось розуміє?
– Ще й як розуміє. Ви тільки подивіться, як він зрадів. Маленький цуцик і справді наче аж посміхався.
~8~

-Ти диви! – розчулився дядько Пилип. – Німий язик, а й воно щось мислить.
– А ви думаєте, він мало намерзся зі мною в тому підвалі? От і зрадів.
– Ну, то ходімо. Я вас поселю, а вже завтра й помандрую.
Нагріли води, помилися, Братана покупали. Він спершу пручався, а потім нічого, сподобалося. Дядько Пилип, бувалий в бувальцях, і одяг Івасиків до порядку привів. Вчив малого, як це робити.
– Якщо ти навіть жебрак, – казав, – однак маєш ходити чистий. Та голка і нитка
у тебе має бути. Коли що-поправ, позашивав-та й кум королю і сват міністру.
Це в народі так кажуть. І чому я раніше тебе не забрав? Не придумав такого. А
тепер і мені веселіше, і хату є на кого покинути. А то, як тільки я за поріг, миші
тут як тут. То вже господарюють, як самі знають. Все геть чисто перетрублять.
А тепер, повечерявши, що Бог нам послав, лягаймо спати, в теплі та в добрі.
Та коли я піду, за мене не забувайте. Виглядайте мене з моїх доріг, то мені
захочеться повернутися додому, бо я буду знати, що якась рідна душа мене тут
чекає.
Пішов дядько Пилип у свої мандри, а Івасик з Братаном зажили собі, щасливі, що мають дах над головою та тепло.
– Знаєш, Братане, я заглянув у хлівець, а там дров – на два роки вистачить. Так
що можемо грітися. Тільки чистоту тримати треба. Це тобі, брат, не підвал. Це
наш дім, наша хата. Ми з тобою таки щасливі.
Так міркував собі хлопчик і ділився своїми міркуваннями з Братаном, а той слухав і дивився на свого господаря розумними очима.
В їхньому житті нічого особливого не траплялося, нікуди вони не ходили, бо було холодно. Тільки часом Івасикові снилися цікаві сни. Чудні і цікаві. Сниться йому, нібито сидить він у такій великій школі, у класі, де вікна виходять на чотири сторони світу. А вчитель, сивочолий, суворий такий, питає гучним голосом: -Скажи мені, Івасику, а ти вмієш читати і писати?
– Ні, – відповідає переляканий Івасик.
– Чому? – суворо допитується вчитель.
– Бо в мене нема ні «Букварика», чи зошита, ні ручки.
– А чому тобі тато і мама досі не купили?
– Бо в мене нема ні тата, ні мами.