~62~

– Хто ти такий, парубче? -Так… мандрівник собі.
– Як же ти тут опинився?
– Випадково, красуне. -Я-Улянка.
– Прекрасне ім’я.
– Ну, годі вже. Розбалакалися, як на побаченні.
– Бережися того чоловіка. Він злий і підступний. -За мене не бійся. Я собі раду дам.
– Вирятуй мене звідси, парубче. Все життя тобі служницею буду. Ким захочеш, буду.
– Не вирятує, – зло захихикав господар. – Я тебе вирятую звідси, якщо станеш моєю дружиною. В шовках і оксамитах ходитимеш, золота, перлів матимеш
– чого захочеш і скільки захочеш. Ну чому б тобі не погодитися? Я однак тебе не відпущу.
– Краще я тут зотлію, а твоєю однак не буду.
Мовчав парубок. Він нічого не міг сказати. Та й не знав, як вирятувати бідну дівчину. Але знав, що мусить те зробити, конче мусить. Бо інакше життя його обернеться в пекельну муку.
Вийшли. Господар не забув замкнути двері.
– Ну як тобі? – спитав. – Хоч я знаю, що міг би й не питати. Така квітка! Хіба
може комусь не сподобатися? Ану, признайся, ти часом у неї не закохався? Бо
вона на тебе око поклала, я бачив. Гляди мені.
Іван вдав з себе байдужого.
– Можеш не хвилюватися, господарю. Дівчина гарна, нічого не скажеш, але бувають кращі.
– Невже бувають? От хитрюга! Сам же казав, що на жінках не знаєшся.
– Не знаюся, то правда. Але бачити красунь доводилося. Тому й кажу: бувають кращі. Так що можеш спати спокійно. Я на твою дівчину не спокусився.
А в самого серце ледве з грудей не вискочить. -А не брешеш, вражий сину?
– А навіщо мав би я тобі брехати? Шкода мені дівчини, що ти її неволиш – то
правда. Але це вже не моє діло.
З усіх сил намагався хлопець вдавати з себе спокійного. А господар пильно на нього дивився своїм гіпнотичним поглядом.
– Мене більше цікавить, коли ти нарешті вже мене відпустиш, щоб я міг
~63~

продовжити свої мандри?
– Не знаю, що тобі сказати. Дуже ти мені до душі прийшовся. Живу я тут, як той
самітник, ні з ким і словом перемовитися. Хіба з тими бовдурами поговориш?
І про що ти з ними будеш говорити? А ти хлопець розумний, хоч і молодий. То
отже, сам розумієш, не хочу я тебе відпускати, ніяк не хочу. А якщо я вже не
хочу, то й не відпущу.
-1 що ж я в тебе робитиму?
– Приятелем моїм будеш, я вже казав.
– Приятелів у неволі не тримають.
-Тримають, якщо треба. Та найперше ось що я хотів тебе просити. Біжи і вкоси трохи трави.
– Хіба я тобі наймит? Маєш наймитів, то нехай тобі косять.
– Мені треба, щоб ти покосив. Таїтися не буду, скажу тобі чесно. Хочу я коня твого мати. Дуже вже мої наймити його хвалили. Думаю собі так: добрий кінь господаря свого не покине, а як гонористий, чужому до рук не дасться. Як ти коситимеш, то кінь до тебе підійде. Тут мої хлопці його і зловлять. -Даремна твоя мрія, господарю. Твоїм хлопцям ніколи не впіймати мого Гнідка. Чужим він в руки не дасться. Та й я приманкою для свого побратима ніколи не стану. Та й по якому праву, хотів би я знати, ти мене тут у себе тримаєш, як невольника.
– Тут я господар і моє тут право: яке хочу, таке й встановлюю. А тобі я радив би мені не суперечити. Ти собі навіть не уявляєш, як це небезпечно. А зараз ось що… коли не хочеш косити, то йди собі прогуляйся по моєму лузі. Там трава росяна, а роздолля таке, що замилуєшся. Втекти ти не втечеш, про те покинь і думати. Раз те, що мої хлопці будуть напоготові, а друге те, що ти бачив, звідки я спостерігаю, що робиться в моєму маєтку. Так що нічого не затівай – дурна справа.
«Що ж робити? – думав парубок. – Вони ж і справді можуть впіймати мого Гнідка. Він неодмінно буде десь поблизу. Він нізащо не залишить мене тут самого. Ех, якби не та дівчина. Скочив би я на свого Гнідка – тільки б мене і бачили. Брехня! Ніхто нас не догнав би, хіба що вітер. Але не можу. Щось мушу придумати, аби порятувати ту бідну полонянку. Ще не знаю, що саме, але щось придумати мушу».
– Добре, – сказав у голос. – Мені і справді не завадить трохи прогулятися,
вдихнути свіжого повітря, думки до порядку привести.
– От-от. Я ж казав, що ти розумний хлопець. Піду, своїх попереджу. А ти