~51~

Пішов Іван. Вийшов за село, оглянувся – і шкода йому стало і тих верб, і садків, і криничної холодної води. Ніде, певно, такої води більше нема, як у них. Але вже мав таки йти, якщо так надумав.
Йшов хлопець, йшов, та й вийшов у степ. Скільки око бачить, обшир, далеко видно, подекуди височать козацькі могили, а поміж ними вітер віє, трави розгойдує, наче хвилі по морю перебігають. Дихається легко і славно, якби вмів, то заспівав би. Але такого йому не дано. Не встиг ще хлопець краєвидом намилуватися, коли дивиться – заєць біжить. І прямісінько до нього. Сіренький, добре вгодований, але спритний. Ледве видно його з трави. Біжить прудко, то вліво, то вправо, а то як стрибне вперед. Це він слід свій ховає. Видно, добре хтось його налякав. Аж тут вибігає сірий навперейми хлопцеві та й каже:
– Порятуй мене, добрий парубче. Може я тобі колись у пригоді стану. За мною мисливець женеться.
– А звідки ж ти, куцохвостий, знаєш, що я добрий?
– Та вже знаю. Я за тобою давно дивився. Бачив, як ти пташкам крихти хліба згодовував.
– Ну, залазь скорше в мою торбу. Та чого ти тремтиш? Не бійся. Я тебе не викажу. Тільки замри і не ворушися.
А тут і пан з рушницею на доброму коні. Спинився та й питає:
– Чи не бачив ти часом, хлопче, зайця? Він наче сюди побіг. -Такий сірий, гладкий?
– Так, так, з довгими вухами.
– От на вуха я й не придивився.
-То кажи скорше, куди він побіг. Я за ним вже давно полюю і ніяк вполювати
не можу. І знову він мене, здається, перехитрував.
-Либонь, що таки перехитрував. Он туди побіг. Приспішіть, пане, свого коня,
то може й наздоженете.
Пан поїхав, а хлопець посміхнувся та й сказав:
-Ага, доженеш. Як вчорашній день. Шукай вітра в полі.
Випустив зайця з торби.
– Ну, сірий, біжи. Цього разу він тебе знову не вполює.
Та й пішов далі.
Йде, йде-аж доходить до великої ріки. Ріка широка, спершу Іван подумав навіть, що це море. Але ж ні. Коли добре роздивився, то побачив другий берег. Коли дивиться, а неподалік здоровенна щука лежить. Видно, хвиля на берег бідолаху викинула. Пащу відкриває, повітря хапає – ось-ось пропаде.
~52~

– Ей, пані щуко, чого це ви тут загораєте? Та й підступився до неї ближче.
– Ого! Я ще такої не бачив. Треба скорше її у воду, а то пропаде. Та чи підніму? Треба ж обережно, щоб не розбилася, берег тут крутий.
Ледве підняв щуку, хвіст по піску волочиться.
– Та хвіст – то нічого. Тільки ти мені, хижа, ненароком пальця не відкуси. Від
тебе всього можна сподіватися.
Знайшов спуск до самої води, зійшов та й обережно опустив щуку у воду.
– Пливи, – сказав. Риба забила хвостом і раптом людським голосом гукнула:
– Спасибі тобі, хлопче. Як буде потреба, поклич мене – і я тобі допоможу. -Ото дива! -тільки й сказав Іван та й далі пішов.
І знову степ, широкий, неозорий, як море. Аж чує хлопець, наче кінь скаче по степу. Тільки дивно якось скаче. Аж коли кінь наблизився, хлопець зрозумів, що саме так його вразило. Кінь скакав на трьох ногах. Четверта нога була підбита і, видно, боліла. Іван кинувся навперейми коню, хоч дуже ризикував, бо, як відомо, кожен кінь має свій норов. А той може зовсім здичів.
– Стій, голубе, стій, – гукнув хлопець. Кінь, почувши людський голос, аж наче зрадів. Хто знає, скільки часу блукає він вже тут. А звик же, вочевидь, до людини. Витягнув з торби скибку хліба, посолив та й дав коневі.
– Це, щоб ти знав, що я тобі не ворог, – сказав хлопець. – А тепер покажи свою ногу. Бачу, що в тебе біда. Тільки ти мене часом не брикни. Чув? Тріснуло копито.
Треба було промити і змастити. Дістав з торби те, що бабуся йому на дорогу про всяк випадок поклала.
– В дорозі все знадобитися може, – казала, плачучи. От і знадобилося. Промив, замастив, напоїв коня водою з власного картуза -так, спрагу трохи закропив. Вже хотів іти далі, як раптом кінь заговорив людським голосом.
– Бачу, ти людина добра. А я кінь без господаря. Господар побачив, що я підбився, та й вирікся мене серед степу. Ще добре, що вовки не наскочили. Візьми мене з собою. Буду тобі за побратима. Не покину тебе у скрутну годину, а як радість лучиться, то й порадіємо удвох.
– Я радий мати такого побратима. Тільки дорога моя не певна. Я й сам не знаю, куди мандрую. Хочу світ роздивитися. То хіба так, мій друже, зробимо: ходімо разом. А коли тобі набридне такий неспокійний супутник, як я, то й підеш собі, тримати не буду.
– Так – то й так, – погодився кінь. – Ну, сідай на мене – та й поїхали.