~48~

вишила свій весільний рушник своїми руками, аби мати власне щастя.
Серед усіх робіт, які доводилося переробити колишньому королю, найбільше йому до душі припало бджолярство. То вже була ціла наука. Ходив до старих бджолярів, розпитував, вчився – і таки став справжнім бджолярем.
– А то мед їв, – сміявся, – а звідки він береться – не знав. Яка мудра комаха! -дивувався.
– Колись і собі пасіку заведу. Ото всі здивуються.
Минав час. І нарешті-таки минуло аж сім років. Залишилося сім днів. Не можна сказати, що король дуже тішився, що термін його служби закінчується. Було йому якось навіть трохи страшнувато повертатися у свій колишній світ. Він зжився вже з тією родиною. А як тепер він буде жити далі – того до ладу не знав. Тому було йому і радісно, і сумно водночас. І ось настав останній день його служби. По обіді зібралися всі в садку під яблунею. Чекали принцесу. Вона мала приїхати за своїм батьком. Але найпершою з’явилася Правда, а вже потім приїхала принцеса. Правда стояла могутня і сувора, з жезлом своєї влади та могутності.
– Я бачу, – сказала, – що служба пішла тобі на користь. Ти навчився цінувати людську працю.
– Так. Я став зовсім іншою людиною. Скорше, паніматко, зніми з мене те справедливо накладене важке прокляття.
-Ти вже сам зняв його з себе.
І Правда доторкнулася жезлом до його голови. Король глянув довкола – і
посміхнувся.
– Який прекрасний світ, – сказав і затнувся, глянувши на Кирила. Зітхнув, бо
знав, що для Кирила в тому світі нема такої втіхи: бачити.
-Атепер, Кириле, твоє слово,-сказала Правда.-Чи можеш ти простити тому
чоловікові ту кривду, що заподіяв він тобі? Тяжку кривду.
Кирило зітхнув.
-Та що вже тепер? .. Я йому прощаю. Нехай йому і Бог простить. Що скоєно по
глупоті, того не повернеш. Зла я на серці не тримаю. Нехай іде собі в Божий час.
Будемо вважати, що між нами нічого того не було. А я вже якось буду. Звик.
– Що ж… – сказала Правда, – прощати – не гріх. Гріх не прощати. Будемо
вважати, що нічого такого між вами не було…
Вона доторкнулася жезлом до очей Кирила – і він скрикнув. Сонце засвітило
~49~

йому в очі. Він побачив світ. Стояв, роздивлявся довкола і плакав. Радості було стільки, що вона не могла вміститися в людських душах і вихлюпнулась аж у небесну блакить. Сяяло сонце, легкі хмарки снували по небу. Благодать.
Пора було розходитися. На прощання Кирило сказав: – Якщо тобі, принцесо, потрібна буде колисочка, то я тобі змайструю таку, якої ще не бачив світ. Без золота зроблю. Як добре, що на світі є правда.
Потім ще довго розповідали про дивака-короля, який зовсім не хотів королювати, лише давав час від часу свої мудрі поради. Він був завзятим пасічником, всіх пригощав запашним медом, любив бджолу і міг про неї розказувати годинами. А часом брав косу і косив. І вже кращого косаря важко було знайти. А ви не вірите? Може й маєте рацію, але тільки в тому випадку, коли ви не любите казок. Бо хто любить казки, той повірить. Бо хто любить казки, то той знає, що в казці ще й не таке буває.
*
~50~

ЯК (ВАН ПО СВІТУ МАНДРУВАВ
Ж ив собі дід Максим з бабою Онисею. І мали вони аж п’ятеро онучат: дві дівчинки, як квіточки, і троє хлоп’ят – троє соколят. Чи ви знаєте, чи ні, а може ще того й не знаєте, що для старших людей онучата ще дорожчі, ніж власні діти. Бо, коли діти підростають, ти ще молодий та дужий, ще у тебе в голові соловейки витьохкують та вітер свище. А коли ти вже до онучат дожився, то помудрішав, розуму набрався. А що любиш тих малих непосид, то й не сказати. Отак і дід Максим та баба Онися. Любили своїх онучат, як душу. А особливо найменшого, Івасика. Цікавий був хлопчина. Всі діти – як діти: бігають, стрибають, у піджмурки бавляться, а найменшенький сидить, казки дідові слухає. Отак слухав би їх з ранку до вечора. Аби тільки дід не втомився їх розповідати. А ще любив над книжкою посидіти та про незнані світи почитати. Читає було – і їсти забуде.
От підросли онуки. Дівчата заміж повиходили, старші хлопці поженилися, а наймолодший став перед дідом Максимом, по-дорожньому одягнений, з посохом, з торбиною, а в торбині – хліб, сіль, кілька сорочок та кілька карбованців, зав’язаних у хустинку – баба на дорогу дала. Ще поклала дещо, що вважала за потрібне. А внук не заперечував: нехай, мовляв, бабуся у нього мудра, вона знає. Аж злякався дід Максим, таке побачивши, бо таки любив того внука найбільше, хоч нікому про те не казав.
– Що це ти надумав, Іване? – запитав дід. А тут і стара Максимиха зі сльозами:
-Хоч ти його припам’ятай,-плаче,-підута й піду. А куди? Далека дорога, чужі
люди. Що ж ти там робитимеш?
-Чекай, стара, не плач. Дай мені хлопця вислухати. Він завжди говорив розумно і до ладу. То що ти, голубе, надумав?
– А надумав я, діду, піти у світ, подивитися, як люди живуть, щоб вже потім і
себе знайти у тому світі. Благословіть, діду і бабо.
Тут стара знову у сльози, а дід Максим і каже:
– Коли надумав, то йди – тримати тебе не будемо. Слабших не ображай,
кривди нікому не чини і себе кривдити не давай. Коли ще не повмираємо, то
побачимось.
Зняв образ та й поблагословив свого улюбленця. І сльозу непомітно змахнув, щоб стара потім над ним не кепкувала.