~46~

так теж було б зле. Вбити? Мене? Ні, це теж погано». Але тут підійшла Ганна і протягнула йому кухоль молока.
– Випийте. Воно прохолодне, з льоху. Вам відразу полегшає.
І йому справді полегшало.
«Ця жінка, як чарівниця,-подумав король.-А може вона і справді чарівниця? Ну звідки вона знає, що мені зле? Звідки! Звідки! – розсердився сам на себе.
– Хіба ж про те важко здогадатися?».
Ганна вже працювала. Було якось незручно вилежуватися в холодочку. Він же
таки слуга. Тільки як же встати? Ага, ось так. Ганна однак на нього не дивиться.
Встав на четвереньки, а вже потім… ні, йому б ніхто не позаздрив. Ніхто. Навіть
найгірший злочинець.
«Ага, злочинець! Теж порівняв! А хіба злочинців годують таким смачним
обідом? Ох і борщ! Такого я ще в житті не їв. А вареники? І коли Ганна встига їх
наліпити? Ні, що не кажіть, а з господинею мені таки повезло».
І, сяк-так вставши, знехотя пішов колишній король до роботи, все поглядаючи
на сонце: ну коли вже нарешті воно зайде? Коли вже нарешті настане той
прохолодний вечір?
Минав час. До всякої роботи довелося звикати королю: і воду носив, і лозу різав для Кирилової роботи, і сіяти навчився, і косити. Та й робота не здавалася йому вже такою важкою. Тепер він найперший біг вмиватися холодною криничною водою і сам з себе сміявся, згадуючи, який він був колись. Став міцним та струнким чоловіком, а обличчя набуло здорових рум’янців та веселого усміху. І Кирило якось подобрішав до свого слуги, зауваживши, як він старається.
Так минув рік. Якось вранці біля воріт зупинився гарний повіз, а з нього, як та сарна, зістрибнула принцеса. Побачила високого стрункого усміхненого чоловіка і вже хотіла в нього про щось запитати, та ще раз пильно глянула і впізнала батька. -Тату! -та й кинулася до нього з обіймами та сльозами. -Таточку мій!
– Чого плачеш, дурненька?
– Живий! Здоровий! А яким красенем став.
– Ото щоб знала. Як іду по селу, дівчата задивляються, а про молодиць і казати нічого.
-Ну як ти тут?
-Твій батько щойно вчиться жити. Оглядаюся на роки свого королювання – і,
~47~

знаєш, страх бере. Яким же телепнем я був. Я тепер, щоб ти знала, зовсім по-іншому дивлюся на світ.
– А Кирило простив тобі?
– Не знаю, не питав у нього. Але думаю, що ні. -Ой-ой-ой!
-Ати б простила? -Ні.
– От бачиш. То навіщо й питати?
– Господиня вдома? Мені до неї. Ні, таточку, ти не думай, я і тебе приїхала провідати. Але і до вишивальниці маю справу. Знаєш, тату, я заміж виходжу. Хотіла просити, аби мені Ганнуся-вишивальниця весільний рушник вишила.
– Не питаю, хто твій наречений, та знаю напевно, що не принц.
– Не принц, таточку, але дуже порядний хлопець. А головне те, що я його люблю.
– Що ж… в добрий час, дочко. Як дочка моя ти чиниш правильно, що виходиш заміж за простого хлопця, але як принцеса – чиниш нерозумно. Треба дбати про зміцнення держави, а для того треба єднатися з сусідніми королівствами.
– Всі, як змовилися, мені тільки про те й говорять. А я чиню так, як підказує мені моє серце. Бо інакше і жити шкода.
-Алети принцеса і мусиш керуватися не серцем, а розумом.
– Але я ще й дівчина. А дівчина мусить керуватися серцем. Та вже годі про те. Давай краще поміркуємо ось про що: може я попрошу, щоб тебе відпустили на моє весілля? Невже не відпустять?
– Не треба, дочко. Я буду тут, доки не зніметься з мене те тяжке прокляття, що лежить на мені.
Вислухала майстриня-вишивальниця прохання принцеси і сказала:
– Кожна наречена має сама вишити свій весільний рушник. Його не можна ні
позичати, ні купувати. Бо і щастя буде позичене чи куповане. А треба, щоб було
власне.
-Ой! А що ж робити, коли я вишивати не вмію? Так люблю вишивку, а вишивати
не вмію.
-То не біда. Якщо є бажання, то всього можна навчитися. Аби тільки бажання
було. Та ще терпіння трохи.
І тут-таки стала показувати дівчині, що і як треба робити.
Принцеса, що вишиває. Хіба таке може бути? Ну… не часто. Хіба що у нашій
казці. Не раз і не два приїжджала принцеса до Ганнусі-вишивальниці і таки