~36~

найстаріший дід, котрий ще з розуму не вижив. Бо в житті всяко буває.
– Є в нас такий. Навіть дуже мудрий дід. Всі до нього за порадою звертаються. То дід Данило Неїжхліб. Отут зараз біля криниці його хата.
– А чого це в нього прізвисько чи прізвище таке – Неїжхліб? – запитала.
– Це тому, що в діда корені з козаків. А козаки…
– За козаків знаю. Отакого діда мені й треба, – сказала Правда та й пішла на дідове подвір’я. Дід саме вдома був, лагодився обідати.
– Заходьте, заходьте, – відповів старий на привітання. – Я, певно, в Бога
щасливий, – додав.
– А чому ви так кажете? В чому ваше щастя? – поцікавилася Правда.
– А хіба ж це не щастя? Обід на стіл, а гість у хату. Вмивайтеся з дороги та й сідайте до столу.
Сіли обідати, а Правда й питає:
– А чи нема у вашому селі якихось цікавих людей?
-Ачомбиїхунасмалобнебути?-ажобразивсядід.-ПетроСереда-найкращий в селі казкар. Як почне казку казати, то вже заслухаєшся і не відійдеш, аж доки не скінчить. Ганнуся-вишивальниця. На її вишивках квіти, як живі, аж пахнуть, а пташки, здається, ось зараз злетять і заспівають. Та ще Кирило, її чоловік. Був найкращий майстер на всі ближні села. Та лихо чоловіка спіткало: король осліпив його.
-Осліпив?За що?
– Та от… Зробив той Кирило, ще парубком бувши, колиску для принцеси. А
король злякався, що Кирило колись ще кращу колиску зробить, та й осліпив
хлопця. Але він і сліпий з лози дива творить. А своїм дітям, вже сліпим бувши,
такі колисочки змайстрував, що, якби король той побачив, то помер би з
заздрощів.
Подякувавши старому, пішла Правда до Кирила та до тієї дивної вишивальниці, що в неї квіти на вишивці пахнуть. Побула в них день чи два, подивувалася на їхню працю та й пішла, діставши у подарунок кошичок з лози та вишиваний рушничок.
Отак повагом добрела Правда аж до королівського палацу. Попросилася, щоб її до короля пустили. Та де там! Про таке і подумати годі. Бо де ж це видано, щоб Правда ходила до королівського палацу? Дочекалася Правда, доки на прогулянку принцеса вийшла. А та принцеса не тільки навдивовижу гарна була, а ще мала й добре серце. Привітала вона бабусю, нагодувати звеліла та й каже:
~37~

– Я бачу, бабусю, кошик у ваших руках. Хто вам його робив? Така мені робота знайома, що надивитися на той кошик не можу. Коли я була ще немовля, мені один знаний майстер колисочку змайстрував. Таку славну колисочку. Я її й досі бережу. Колись у неї свою дитину покладу. То чи не той самий майстер робив і вашого кошика?
– Ти вгадала, принцесо. Це той самий майстер. Тільки тоді він був зрячий, а зараз сліпий.
– Ото шкода чоловіка, що його таке лихо спіткало. Я хотіла б йому якось допомогти.
– А чи знаєш ти, принцесо, що того майстра осліпив твій батько?
– Не може такого бути, – аж розгнівалася принцеса. – За що б мав батько осліпити такого знаного майстра?
– За те, що він чесно сказав, що для своїх дітей зробить ще кращу колисочку, ніж була у тебе.
– І тепер він вже ніколи не зробить жодної колисочки! Який жаль!
-Ти помиляєшся, принцесо. Він, і сліпим бувши, своїми руками дива творить. Але я б дуже хотіла подивитися в очі твоєму батькові. Та й зрештою кожна людина мусить відповідати за свої вчинки ще тут, на землі. Я хотіла б…
– Ходімо до нього. І ви пересвідчитесь, що це наклеп, що мій батько не міг такого вчинити.
– Бідна ти дитина, хоч і принцеса. Тебе чекає гірке розчарування. Я – Правда. Мене не всі люблять, бо я часом гірка. То тільки неправда буває солодка. Я прийшла, щоб покарати твого батька.
-Добре,-сумно сказала принцеса.-Якщо він завинив, нехай понесе заслужену кару. Але я мушу пересвідчитись, що він дійсно вчинив таку кривду.
– Добре. Ходімо до твого батька. Але нікому не кажи, що я – Правда. Бо ще
ніколи не було Правди у королівському палаці.
Король відпочивав після розмови з чужоземними послами, коли йому доповіли, щодо нього проситься принцеса з якоюсь жебрущою бабою. Король спохмурнів.
– Це неприпустимо. Скільки я вже просив принцесу, аби не приводила до палацу всяких жебраків, а вона й далі за своє! Доведеться покарати її вчителів та вихователів і прислати їй інших.
– Але ваша дочка вже доросла, ясний королю, і давно вже обходиться без вихователів, а вчителі тільки вчать її різних наук. Я вже давно хотів сказати
~38~

вам… час би вже подумати про її заміжжя.
– Заміжжя? Та вона ще дитина.
– Повнолітня дитина, ваша величносте. Так що сказати принцесі? -Скажи, що мені ніколи.
Але саме в цей час відхилилися двері і до зали заглянула принцеса, мила красуня, тільки як для такої вельможної особи, дуже скромна, задирикувата і сором’язлива водночас.
– Мій таточко не хоче бачити свою любу донечку? Оце так! Я від нього такого й не сподівалася.
– Мені ніколи, – розгнівано вигукнув король.
– Але ж я бачу, що мій суворий тато нічого не робить. Він просто байдикує. Посли вже давно від нього пішли, а він все ще не хоче бачити свою принцесу. Смію спитати: які у короля такі вельми невідкладні справи?
-Я думаю.
– О-ляля! Навіщо мій поважний тато клопоче себе такими вельми невдячними дурницями? А королівські радники навіщо?
– Послухай, принцесо, чи не зайнятися б тобі своїми улюбленими квітами, котами чи ще чим? Я – король! Мені ніколи бавити дітей. Іди зрештою до матері.
Принцеса враз посерйознішала і, рвучко відчинивши двері, увійшла до зали.
– До матері? А хіба ж мій тато не знає, що мати у нас, як лялька, котру інколи
наряджають, щоб показати гостям, особливо чужоземним? Чи таточко мій того
не знає? Може, мій ясний король думає, що і я буду такою лялькою? То він
глибоко помиляється. Я-принцеса, вже повнолітня. І я колись стану королевою,
доброю і розумною.
-Добре, добре, заспокойся. Про те тобі ще рано думати. Тим паче, що з тобою ще хтось є. Кого моя розумна доня цього разу до мене привела?
Король вирішив, що краще вже йому допомогти якійсь жебрачці, ніж вислуховувати вкрай небезпечні розумування принцеси. -Це- Правда. Заходьте, пані.
І Правда увійшла. Старенька бабуся, ошатно одягнена, з розумними і суворими очима. Ті її очі пропікали людину наскрізь. Здавалося, що вона може побачити навіть те, що людина думає і відчуває. Король аж очі заплющив. -Я – Правда, – сказала жінка. І від того голосу король здригнувся і змалів ростом.