-34-

– Е, то тебе, видно, таки добре зачепило.
– Послухай, Микито, не треба мене розважати. Повір, мені зараз зовсім не до розваг.
– Не вірю. Бо коли я тобі зараз щось скажу, те, що знаю я і чого не знаєш ти, то ти луснеш. Сам собі позаздриш.
– Ну кажи вже.
– Ага, цікаво! Так-от, друже, готуйся засилати сватів до найкращої дівчини в нашому селі, до Ганнусі-вишивальниці. Вона рушники готує. А там рушники не те, що у другої.
– Сватав уже одну, – понуро сказав Кирило, але з лиця почервонів, як
засоромлена дівчина.
– Значить, вона не мала бути твоєю. А Ганнуся любить тебе, жити без тебе не
може.
-Так вже й не може!
– Авжеж.
– А звідки тобі це відомо?
– А-а! Звідки! Дівчина довірилася мені. А що їй робити? Не буде ж вона і справді тебе сватати. От і призналася мені.
– От і сватай, як призналася.
– І думаєш не посватав би, якби вона мене любила? Ще й як посватав би! Так вона тебе, дурня, любить. І за що? – спитав би хто. Набичений, похмурий, як та чорна хмара, ні слова привітного, ні усміху погідного. І як такі хлопці можуть подобатися дівчатам?
– Микито, облиш мене. Я сліпий.
– От я їй те самісіньке казав. І слухати не хоче.
– Нехай собі, – каже, – а я однак його люблю.
От везе ж декому. Та я б… добре. Ти тут подумай наодинці, а я додому піду, переодягнуся. І ти збирайся. Сьогодні ж і підемо.
– Куди підемо?
– Як куди? До дівчини. Кажу ж тобі: дівчина тебе любить – то треба сватати.
Ні, не відразу вдалося умовити Кирила на такий відчайдушний крок
– посватати Ганнусю-вишивальницю. Та коли вже мати долучилася, таки
умовили. А вона що? Вона давно згідна була.
Восени і весілля справили, тихе, скромне – Кирило так хотів. Та й зажили молоді разом, стару, згорьовану матір потішаючи. Кирило спершу ніби й розпогодився, а потім знову захмарився, засумував, аж Ганнуся
-35-

занепокоїлася.
– Чим я, чоловіче, тобі не вгодила, що від тебе ні мови привітної, ні усміху тихого?
– Всім ти мені вгодила, дружино моя. Як бачу перед собою твої ясні очі, твоє біле личко, твій милий образ. Таким його і в старість свою понесу. Тільки що ж це у нас за життя таке буде, коли ти працюватимеш, а я житиму неробою?
– А хіба ж твої руки забули, як з лози плести? -Та руки не забули, тільки очі…
-То дарма. Спробуй. Руки пам’ятають. Он я тобі і лози припасла, тоненької та
гнучкої. Ось глянь.
Взяв Кирило лозу, а руки самі до роботи потягнулися.
– А що ж я плестиму? – невпевнено спитав Кирило. -Для початку кошика. Невеличкого такого.
– Кошика? А ти думаєш, у мене вийде?
– Неодмінно вийде. Якщо й не відразу, то однак вийде.
– А для кого буде цей кошик?
-Для мене. Щоб я в нього своє вишивання складала.
-Тоді… я спробую.
І спробував. І вийшов прегарний кошичок, справжній художній витвір. Сусіди
приходили дивитися на Кирилову роботу. Кожна жінка й собі захотіла мати
такого кошичка. У Кирила роботи – хоч з ранку до вечора працюй. Мати,
здається, аж помолодшала.
– От що то любов з людиною робить. Ожив чоловік, – казали сусіди.
-Любов любов’ю, але й праця не останнє слово своє сказала. Бо коли людина
має до чого руки прикласти -то це вже життя.
-Тепер заживемо, Ганнусю, – посміхався Кирило.
– Я таки виплету своїй дитині колисочку, ще кращу, ніж у принцеси.
І думаєте не виплів? Виплів. Все село приходило на ту колисочку дивитися. А Ганнуся поклала в ту колисочку їхнього першого сина та й посміхнулася. -У такій колисочці має вирости добра та щаслива дитина.
А саме в той час Правда по землі ходила. Надумала вона подивитися, чи всі люди по правді живуть, чи кривди не чинять одні одним. Ходила Правда та й ходила, набачилася всіляких бід та кривд. Де змогла, допомогла, когось за людські кривди покарала. Отак непомітно, під виглядом старенької бабусі зайшла Правда і в Кирилове село. Ходила по селі та й питала, де в них живе