~30~

так і засіла за роботу.
– Хочу і я, – каже, – долучитися.
– Мамо, – кажу, – це ж не проста дитина, а принцеса. Нащо їй твоя вишивка?
– Ет, – каже мати, – що ти знаєш? Малий ще. -Це я-малий!
-Якщо дитинка спатиме під таким накривальцем, воно буде для неї оберегом. Од злого ока, злих чар та лихої долі дитинку захистить. Довелося скоритися.
Ходили, ходили королівські гості, дивилися, дивувалися, а котра колисочка найкраща, сказати не можуть. А були серед тих панів і багаті, і розумні, і ті, що на художніх картинах зналися. А не можуть вони вирішити, котра колисочка найкраща. То здається, що та, а роздивляться-ніби єй кращі. Тут одна старенька пані пораду дала.
– А ви, – каже, – дитинку, тобто принцесу, покладіть спати по черзі в кожну колисочку. В котрій вона найкраще спатиме, то та колисочка і буде найкраща. Послухалися мудрої поради та так і зробили. В одній колисочці дитина криком кричить, в іншій поспить трішки, а ночі спокійної в жодній не має. Королева аж розгнівалася.
– Та невже ж таки з усіх колисок ми не виберемо жодної для нашої принцеси? -Тут є ще одна, – несміливо сказав слуга. – Ось вона… Думаю, ця буде добра.
– З лози? Ти, телепню! Хіба ж можна покласти принцесу в таку колиску?
– Зате ви тільки подивіться, яка ж вона гарна. Вся така жива, що, здається, аж дихає.
Королівські гості погодилися, що колисочка і справді гарна, оцінили вони й
вишиване покривальце.
-А бильця які! Це ж, видно, справжній майстер робив.
Поклали принцесу в колисочку з лози – а вона тут-таки заснула і спала до
самого ранку, а вранці прокинулася весела та усміхнена. Довелося визнати,
що колисочка з лози таки найкраща.
Добре спалося маленькій принцесі в лозовій колисочці. Не спалося тільки королю. Жаль було йому того золота, що пообіцяв він за найкращу колисочку для принцеси.
– Бовкнув знехотя, – сердився сам на себе король. – А тепер віддавай.
А віддавати треба було, бо про його обіцянку знали всі. А зганьбити себе перед усім панством королю якось не пасувало.
~31~

– Ну навіщо селюкові золото? -дивувався король.
– Він же його або в шинку проп’є, або хтось у нього видурить чи вкраде.
– Це вже не наша журба, – сказав королівський радник. – Нехай те золото хоч з борщем з’їсть. Але золото віддати ми мусимо, бо інакше сорому не оберемося.
-Але ж шкода, -ледь не плакав король.
-Та не побивайтеся так, ваша величносте. Ми наших підданих новим податком
обкладемо -то й ще більше коштів зберемо.
Король заспокоївся, а майстрові таки віддали зароблене золото. Не пропив
Кирило те золото в шинку, а поставив собі гарну хату, поля прикупив, худоби
всякої, та й зажили вони з матір’ю, якщо не краще від других, то не найгірше. І
дівчина гарна до пари знайшлася. На осінь планували й на весіллі погуляти. Та
не так сталося, як гадалося.
На той час наїхало до короля гостей – видимо-невидимо: і своїх, і чужих. Чи то полювання якесь король влаштував, чи так якесь у них свято було. А що королю має хто до розказу? Хоч кожного дня свято святкуй. Ходили пани по залах, колисочки оглядали, і на ту колисочку, в котрій спала принцеса, дивилися. І таки визнали, що вона найкраща. А потім один панок відвів короля в бік та й каже:
– А ви, ваша величносте, впевнені, що той парубок, ну, той ваш майстер, не зробить для когось ще кращої колисочки?
– Нехай собі робить. А мені що до того?
– Е, не кажіть так. Не дуже буде престижно, коли в когось іншого буде краща колисочка, ніж у принцеси, зроблена тим самим майстром.
– Так… то правда… А я про таке й не подумав.
– Королі про все мають думати, ваша величносте. -А що ж робити?
– Самі зміркуйте, – сказав єхидно панок, а потім шепнув щось королю на вухо. Той відразу й повеселішав.
Через кілька днів покликали Кирила перед ясні очі короля. Кирило здивувався:
– Може там ще хтось народився і треба ще одну колисочку змайструвати? Не чув біди Кирило, хоч його вірний товариш Микита і застерігав:
– Ой, не їхав би ти краще до того короля, а тікав би краще світ-заочі. Бо, сам