~24~

– Не було – так буде. Хіба ж тобі самій не цікаво з парубком потанцювати?
– Звісно, що цікаво. А що ж це буде за танець? -Танець достойний, не хвилюйся. «Метелиця»!
Та й перший пустився у танець, бо йому здалося, що, коли ще трохи постоїть, то й ноги до землі примерзнуть. А треба вам знати, що той Юрко першим танцюристом на селі був. Танцює парубок та ще й приспівує:
А дівчина-горлиця До козака горнеться. А козак, як орел, Як побачив, так і вмер.
-Ух, – підхопила зима. В’ється довкола хлопця, снігом його окутує, а той знай танцює та зимові шати на собі розриває. А жар від нього так і пашить. От вже зимі здалося, що зовсім спеленала вона хлопця білим зимовим запиналом, а він як закрутився, то аж сніг, здається, з місяця на землю посипався. Аж впрів парубок та притомився таки трохи. Хіба ж таки легко простому парубкові з зимою змагатися? Знемігся хлопець, ледве ноги переставляє. А зима як вискне йому над самим вухом: -Юрку! Та й крижаними руками за плечі парубка обняла.
– Е, ні, не здамся. Мені б тільки до ранку протриматися. А вранці, неправда, я
таки дорогу знайду.
Та взимку ночі довгі, до ранку далеко. Танцює хлопець з останніх сил, приспівками снаги собі додає:
Ой, дівчино-братова, Позич мені батога, Ой, волики напасу-Батіг тобі принесу.
Аж зима ухекалася.
– Не можу більше, – проситься. – Давай спочинемо трошки.
– Хитра ти, але й я не дурень. Таки заморозити мене хочеш? Ще почекай. Не
-25-

так відразу. Та й ну далі танцювати. Вже ледве сил стає ногами ворушити, а ранку все нема та й нема. Аж раптом щось заманячило. Щось наближалося швидко: може коні, а може часом і вовки. Хіба розбереш? Але ні, дзвінок дзеленькотить! Сани запряжені парою коней. Кіньми править дівчина. Аж зупинилася зачудована, побачивши засніженого парубка, що, як їй здалося, сам з собою танцював. А придивившись, таки впізнала Юрка, що був з її села,
– найкращого танцюриста і співуна. Та й гукнула:
– Стій, Юрку, чи ти часом не здурів, що сам з собою танцюєш?
– Ой, Галю, не сам з собою, а з самою зимою.
– Сідай скорше в сани та повезу тебе додому. Юрко не сів, а впав у сани.
-Там кожух є, одягни.
Та й розвернула коней у другий бік.
– А ти ж куди їхала, доле моя? – спитав хлопець.
-Та на базар. Виїхала зраненька, щоб не спізнитися. Але нічого, я ще встигну. Тебе відвезу, бо ж ти замерзнеш.
– Вже не замерзну, рятівнице моя. А міг би, бо вже танцювати сил не було. Тут перед дівчиною став високий сніговий стовп. Аж коні схарапудилися.
– Що це за мара? – гукнула Галина.
– Це вона! Зима! Цариця!
-Та яка там цариця! Просто сніговий вихор.
І тут вітер загув, засвистів, і у посвисті вітру вчувалися слова:
– Віддай мені його. Він мій!
– Хто це сказав? – здивувалася Галина і озирнулася довкіл. Але кругом нікого не було.
Тільки снігом так мело, так кушпелило, що світу білого не видно було.
– Дивися, як мете. Либонь, базару сьогодні не буде. Бо хто поїде у таку хурдигу?
– Віддай мені його! Він мій!
– Не віддавай мене їй, не віддавай, – нажахано загукав Юрко. – Вона дорешти мене заморозить, бо танцювати я вже не маю сили.
– Та не віддам я тебе нікому.
– Віддай! Віддай! Він мій!
– Хто це говорить? Покажися мені.
~26~

62
– Не треба, не треба, – жахнувся хлопець. Але на дорозі перед ними вже стояла сама зима, така ж, якою постала вона вночі перед парубками.
– Свят! Свят! Свят! – перехрестилася дівчина. -Згинь, нечиста сило!
Сніговий стовп поменшав, зима обійшла сани і зупинилася позаду, все повторюючи, немов стогнав хтось:
– Віддай мені його. Він мій! А то я й тебе заберу, гарна дівчино. Тільки тебе я не заморожу, ні. Будеш мої сніги розчісувати та в замети класти.
– Не діждеш, стара відьмо! Ось сонечко вже сходить, пробивається крізь снігові хмари. Скінчилася твоя влада. Коні вже на пряму дорогу вийшли.
– Я тебе й у тебе вдома знайду.
– Поткнися тільки. Я полином твої дороги посиплю, я тебе свяченою водою окроплю, свяченою сіллю тобі очі засиплю.
-Ой! Не кажи так.
-А незабаром весна прийде. Вона всі сніги твої розтопить, і тебе саму також.
-Ой! Не кажи так.
– Зіслизни! Згинь! – сказала дівчина. Змовила «Отче наш» і махнула батогом
на коней. Коні рушили, і незабаром хлопець з дівчиною в’їжджали в село.
Довго після того Юрко, що був найкращим танцюристом на селі, не хотів танцювати.
– Натанцювався я так, що на все життя вистачить.
Та по якімсьчасі все потрохи стало забуватися, і хлопецьзнову став верховодити, як і раніше бувало, у парубочій громаді. Але, скільки його хлопці не питали, що там було з ним в ту зимову ніч, не розказував. І у сусіднє село до дівчат більше не ходив. Не те, щоб злякався, ні, такого за ним не водилося. Просто спарувалися вони собі з Галиною, бо кращої дівчини для Юрка і на світі не було.
Восени й весілля відгуляли. І я там була, мед-вина пила. А що наспівалася, то аж досі десь там моя пісня відлунює.
Аза гарну казку мені бубликів в’язку. Або хоч одного, підпеченого. А тим, хто слухав, нехай присниться місяць на небі, ясна зірниця. Дівчинці Мар’янці