ПУСТКИ.
(сумний спогад)

В моїй Білозірці сивіли хати,
і сліз не втирали заплакані вікна.
“Невже сумувати судилося вік нам?
Невже їм ніколи сюди не прийти?
Господарям нашим, що нас полишали
й кудись подалися в незнані краї,
понесли натомлені душі свої,
веселі пісні й тихі сльози печалі…
І десь доживають старечого віку
без нас, без домівок, без рідних людей… ”
Пустують хати… І зажуру велику
ховають у присмерку темних сіней.
І хоч ті хати не були на помості,
та все ж пам’ятають вони, як колись
на свята приходили прибрані гості
і щирі й поважні розмови лились.
А в будні кипіла селянська робота,
і вчило уроки дівчатко худе…
Хитнулися двері і рипнули: “Хто там?”
Немає нікого… лиш вітер гуде…

Розмова з музою.

І поклала руку
Муза на плече,
і спитала тихо:
“Що тебе пече?”
Я відповіла їй:
“Знаєш те й сама,
що у ріднім краї радості нема.
Жаль мені маленьких
бідних циганчат,
жаль мені повійниць –
молодих дівчат,
що марнують вроду
і тепло душі,
що зреклися роду
за чужі гроші”.
І дитина плаче
у глухім куті,
сумно ворон кряче
на новім хресті.
Плакати не можна.
Що той плач і сум?
Віддана вельможам
на поталу й глум.
Ніби й не чужинці
в рідному краю,
та щось українців
я не впізнаю.
Зброї я не маю
й хисту, далебі.
чим, же, рідний краю,
помогти тобі?
Є у мене вірші –
чисті ручаї,
добрі ачи гірші,
та зате свої.
Якщо буде треба і
поможе Бог,
їх складем для тебе
з музою удвох.

ГОСТІ

І що це діється із нами?
Відгородилися тинами,
І парканами, й мурами –
І ходимо похмурими,
Із перекошеним обличчям.
Нікого в гості вже не кличем.
І кривим ость від злості:
“Які там в біса гості!
Як кажуть, є де сісти,
Але нема що їсти!”
Воно і так, але й не так.
У кожного свій, звісно, смак.
Либонь – таки якраз
Згадать колишній час.
Скажіть, чи в кожній хаті
Столи були багаті?
Та частувались, як могли:
З маленьких келишків пили,
А що вже та закуска,
То порося чи гуска
Були не в кожній хаті –
Не всі були багаті.
Та сходилися гості
Без заздрощів і злості:
Хоч бідні, але гідні.
Й чужі були, як рідні.
Було все просто й чинно,
Привітно, та гостинно.
Гостинність нашим краєм
Вважалася звичаєм.
А що ж у нас тепер?
Женився хтось чи вмер,
Мовляв, півсвіта зсуну –
Когось, та “переплюну”.
В сусіда був індик –
У мене буде бик
В куми було гуся –
А в мене порося.
Сьогодні на корні,
А завтра … завтра – ні,
Те “завтра” буде потім.
Загорожуся плотом.
І звідки знати їм,
Що я позавтра з’їм?
Та схаменіться люди.
Хай буде все, як буде.
Чим маю, тим приймаю.
Та щире серце маю.
І чарку з кришталю
Розбийте без жалю.
Картоплі напечіть
І часнику втовчіть.
Й покличте для почину
До себе на гостину
Хоча б мене з дороги.
І я прийду, їй-богу!