ГАФІЙКА

Розпустивши по плечах коси,
вона бігла через село.
Криті порохом ноги босі,
а навколо усе цвіло.
Хтось-то бачив ту горду юнку:
Рятувала пісні свої,
Та ніде не було рятунку –
смерть чигала на вроду її.
Куля влучила просто в груди.
І заплакало все село.
Говорили почешки люди,
що в Гафійки батьків не було.
Сиротою росла в безталанні,
Та любов у серці лягла
та, що перша бува й остання,
за котру і під кулі пішла.
І не знала, що таке слава
В молоденькі роки свої.
Може, то була просто облава,
може, виказав хтось її…
я Гафійку зовсім не знала,
бо була ще занадто мала,
тільки плакала і шкодувала,
що Гафійкою я не була.

Баба Ганна

Вона була така старенька,
їй вже було під сотню літ.
і розповідь її тихенька
не піднімалася в зеніт.
Стилилась тихо над землею,
Як сон, як трави, як меди…
І пахли хлібом і ріллею
маленькі бабині сліди.
Все про панів, про їх забави,
і про вовків, і про ліси.
Які колись високі трави
росли в степах не для краси,
а для рятунку. Вишивала
словами спогади вона,
як сонце, тиха і ласкава,
бабуся Ганна, дядина.
І слухали ту тиху мову,
докупки збившись, ми, малі,
як материнську колискову,
як шепіт рідної землі.
Вона ж листочком шурхотіла:
– Гай-гай, які були дива…
Казала все, про що хотіла,
і не тьмяніла голова.
Від слів її ясніло в хаті
І промінилося тепло.
І хтось насмілився спитати:
– А де Ваш син? Де Ваш Петро?
І затремтіла зморшка кожна,
й сказала пошепки вона:
– В Канаді. Цить. Про те не можна…
Бо хто його, дитино, зна…
– Бабуньо, ті часи минули,
тепер все можна. – Цить! Мовчи!
Ще посіпаки не поснули,
ще ходять крадькома вночі…
І оглядалася тривожно:
– не вір тій погані, не вір.
Бо хто те зна, чи й справді можна?
А знаєш, що таке Сибір?
Бодай не знати … та й замовкла.
Задумалась про щось вона…
Була маленька і пожовкла,
бабуся Ганна, дядина.
І вже її давно немає,
сумна хатина дожива,
і десь у світі не вгасає
її молитва і слова.