А сніг мете…

Мене забула ти, мабуть, давно,
вже й навіть мені снитись перестала.
Якою ти тепер без мене стала?
Кого чекає, дивлячись в вікно?..
Тебе вже з іншим доля поєднала…
Кому даруєш усміх самоти?
Від наших спільних друзів чув, що ти
з тим іншим щастя так і не зазнала.
Як хочеться прийти в твоє тепло,
Нечутно прочинивши двері сонні,
покласти свої змучені долоні
на твої коси, на твоє чоло.
Не можна. І підступне слово те
мене спиняє, наче охорона,
придумана сувора заборона.
А сніг мете, як і колись, мете…

Засніжила зима…

Засніжила зима ліси, степи:
таки весні підкинула роботи:
попробуй всю ту білість розтопи.
А сніг летить… без мислі, без турботи –
отак, як сніг… Все з вітром шу-шу-шу.
Незайманий, пухнастий і холодний.
Спішила вчора я в своє “сьогодні”,
Сьогодні вже нікуди не спішу.
Хоч часу обмаль, часу дуже мало,
і розумієш це на схилі літ…
Та що вже з воза впало, та пропало,
і вже за тим журитися не слід.
Аби лиш долюбити, доспівати,
доплакати і насміятись вщерть,
і жодної весни на змарнувати,
а там – що буде: вічність, а чи смерть…
А сніг мете. Зима свої запаси
повисипала щедро так на нас.
А може, і вона не має часу?
Приспішує її жорстокий час…

БУВАЛЬЩИНИ, НЕБИЛИЦІ ТА ВСЯКІ ДУРНИЦІ

МИКИТИНЕ КОХАННЯ.

У Микити гарні вуса
і нова машина,
і сусідка є, Маруся,
і своя дружина.
Ну, дружина – це не диво:
всякий може мати.
А сусідка: от красива –
їй в кіно зніматись.
Ну, дружина – як дружина:
варить, шиє, миє…
А сусідка – як кішечка,
муркотіти вміє.
Припадає, приголубить –
аж серденько в’яне.
Каже, що обідать любить
тільки в ресторані.
– Нов. Проблем, – їй Микита.
Бере свою панну
й до кращого у місті
веде ресторану.
В ресторані, як годиться,
Микиту шанують:
найдорожчі й найсмачніші
страви пропонують.
Якось він сказав дружині:
– Ти не ображайся:
буду жити у Марини,
ти з дітьми лишайся.
Поскладала його речі
у нову валізу,
завдала йому на плечі
новий телевізор.
Тільки шкода, що зарплата
в нього невелика,
а Марина знавісніла,
наче кицька дика.
Треба сього їй і того,
і ще он тамтого.
Коли жінка годувала,
ще було нічого.
А тепер же треба жити
на одну зарплату.
А платять йому, звичайно,
не як депутату.
Каже в розпачі Микита
до своєї дами:
– Може б ти борщу зварила,
галушок з шкварками?
Та й вареників хоч трохи
з бульбою та з сиром.
Або просто без мороки
картоплі “з мундиром”.
Та й сорочки вже брудні –
нічого вдягати.
– Може, скажеш ти мені
ще й шкарпетки прати?
Ти мені про оту кухню
і не говори.
А свої мужицькі страви
сам собі вари.
Тут Микита зрозумів,
що любов минула.
Треба йти назад до жінки,
доки не забула.
Телевізора не брав,
бо вже поламався.
Сорочки в валізу склав
й додому подався.
Привітався з діточками:
– Мої голуб’ята!
Попросіть тихенько в мами,
щоб прийняла тата.
Жінка саме щось робила.
Мовчки встала з крісла.
Як по плечах уперіщить –
аж качалка трісла.
– Буду тебе лупцювати
з вечора до рання:
буду з тебе вибивати
все твоє “кохання”.
Бачить хлоп, що кепські справи.
– Жінко, не жартуй!
Перше дай якоїсь страви –
Потім вже лупцюй!