У вітру на крилі

Чи це дружба?

Песик з котиком дружив,
песик котику служив.
Він йому мишей ловив, –
а котик ще й його сварив.
– Щось мені в останні дні
дуже миші не смачні.
Де ти тільки ловиш їх!
Певно, ловиш не своїх.
А чужих я не люблю.
– Ні, в коморі я ловлю.
Та, признаюсь, любий друже,
я на мишах щось не дуже
розуміюсь, – говорив,
– краще б ти їх сам ловив.
– Та щоб я ловив? Нізащо!
Я ловити не мастак.
Ти ж, мій друже, геть ледащо.
Ловиш ти ж не просто так,
а для мене, як для друга.
Ми ж з тобою, як рідня.
То яка вже там заслуга –
вполювати мишеня!
Цінувати дружбу треба.
Я ж тебе щодня хвалю.
От, приміром, я для тебе,
що захочеш, те й зроблю.
– То й гаразд. Та ж я не проти.
Ми ж бо друзі, ясна річ.
Тож погодься, любий коте,
стерегти наш дім в цю ніч.
Бо господар десь поїхав,
а мені не повезло:
хоч хворіти – мала втіха –
захворів я, як на зло.
Не відмов же, будь ласкавий
і мені допоможи:
відклади свої ти справи,
дім в цю ніч постережи.
Кіт, ні слова не сказавши,
геть пішов, махнув хвостом.
Роздружилися назавжди
той собака із котом.

Бомж

На автобусній, в райцентрі
Песик бавився бездомний.
Був маленький, сухоребрий
Той бешкетник невгамовний.

Сам себе хотів зловити,
То перекидавсь на спину –
Найбезжурніший у світі,
По-собачому – дитина.

Ще зима його не била,
Ще не знався він з морозом –
Отака істота мила,
Ще малий собачий розум.

І, долаючи утому,
Біля ніг у мене вклався.
Довіряв ще всім і всьому
І нікого не боявся.

Ковбаси знайшла шматочок
Й кинула: “Поїж маленький” –
І розмова, мов шнурочок,
Зав’язалась потихеньку.

Розмовляла я, звичайно,
Він повискував спроквола.
І була між ними тайна.
Шум і гам стояв довкола.

– Ти бомжуєш, як я бачу?
Схуд, спаршивів… Шкіра й кості!
Тож облиш нудьгу собачу
Та й ходім до мене в гості.

Дам тобі я їсти й пити
І скупаю, й обігрію…
Знаєш, дружбу не купити,
Я ж давно про друга мрію.

Вчасно подруга спинила:
– Що це ти робити хочеш?
І чого це ти собаці
Дурно голову морочиш?

Ну, візьмеш його до хати
І дасиш і пити, й їсти,
Ну, а потім бомжувати
Кинеш тут на тому ж місці?

В гості – ні, бери назавжди,
Якщо можеш, якщо хочеш.
І ні слова не сказавши,
Я пішла, спустивши очі.

І в собачому пориві
Серце билося шалене.
От, якби заговорив він,
Що сказав би він про мене?

“Ну й істоти тії люди”, –
Думав песик з гіркотою.
І здіймались важко груди,
І війнуло самотою.

Вертались на Вкраїну солов’ї

Вертались на Вкраїну солов’ї.
Несли пісні неспівані свої:
В чужім краю співать їм не дано,
А з України так вони давно.

Назимувались на чужій землі –
Тепер летять з весною на крилі.
На Україну, до свого гнізда!
Калина соловейків вигляда.

Чекають їх розвеснені гаї:
Коли вже заспівають солов’ї.
Птахи вже знають, що безмежний світ
І що важкий і довгий переліт.

Вже недалеко. Зовсім близько вже,
Останні сили птаство береже.
Та раптом вітер, непогідь лиха,
Здається, хвиля неба досяга,

І сніговиця, і холодна мла.
Нема вже сили. Крихітку б тепла!..
Перечекати ніде – скрізь вода…
Рятуйте, люди, пісня пропада!

Ось цяточка ледь світиться в імлі.
Це корабель!
І в мить на кораблі
Маленькі грудки, змерзлі, та живі…
Їх тисячі! В завії сніговій!

– Це ж соловейки, хлопці, – хтось гукав,
Хто в пазуху ховав, а хто в рукав.
І в кошики, в що тільки лиш було
Їх набирали і несли в тепло.

Нагодували, відігріли їх,
Найкращих в світі співунів своїх.
Та ось і сонце блиснуло з-за хмар.
І море, мов звільнилося від чар.

Пролагідніло, хвилю забавля.
– Одеса, хлопці! Моряки, земля!
Захвилювались соловейки враз.
І капітан дає мерщій наказ:

Пташок пускати і – в щасливу путь!
Без компаса свій шлях вони знайдуть.
Весна буяла квітнули гаї,
Летіли в синім небі солов’ї…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + 10 =