У вітру на крилі

Посвята

Миколі Мушинці
(З вдячністю і щирим захопленням)

Без теми говорили і по темі.
Я відчиняла прискринки душі.
Вусатий і статечний академік
Сидів у мене в хаті, як в коші.
Козацькі вуса, наче літ омана,
Та він, здається, про літа й забув…
Зійшов би він за пана отамана,
Якби він академіком не був.
Мені здається, він умів косити
І випрягти й стриножити коней…
І якось я не сміла попросити,
Щоб розповів про жінку і дітей.
А в нього, виявляється, й онуки…
І світле незахмарене чоло.
Такі не йдуть у найми до науки,
Таким її творити божество.
Він переймався радістю і болем,
Немов проблем у нього не було.
Я щиро вдячна панові Миколі,
Що взяв мене, мізерну, під крило.
Натхненна і окрилена, читала
Якісь – то вірші… Чи ймовірно це?
Я щойно поетесою ставала,
Пашіло, мов у дівчинки лице.
І підійшла й під вікна стала осінь,
І десь лелека мерзнув без чобіт,
І я мала по стежці бігла боса,
по стежці, що від батьківських воріт.

Сестрам
(Марії Сірчишин і Марії Довгалюк)

Сестрички мої сивокрилі,
було це чи тільки приснилось,
як бігали стернями босі,
і поле довкола стелилось?
Хто міряв дівочі ті сили?
Хто бачив дівочі ті сльози?
Косили, в’язали, носили, –
все мусили, все були в змозі.
І квітло за хатою зілля,
й летіли пісні ластівками.
Весілля! Весілля! Весілля!
І Ви розійшлись невістками.
І знову робота і діти,
і клопоти вічні жіночі.
І мусиш, і нікуди дітись,
і порання з ранку до ночі.
А роки – вони як коралі,
нанизуються на шнурочок.
А як же ми з Вами співали!
Давайте знов сядем в рядочок
і так заспіваєм, щоб зими
на весну і літо вертали,
щоб стали Ви знов молодими,
а я щоб маленькою стала.
Присяду у затінку нишком
і спати не піду нізащо.
Візьму і напишу Вас в книжку
я, Ваша сестра непутяща.
Ви скажете: “От… пам’ятає” –
Й років поскидаєте ноші.
І хтось десь колись прочитає,
які Ви у мене хороші.

Заховаю тепло у долонях
(Лайошу Молнару)

Заховаю тепло у долонях натруджених
і тобі подарую у присмерку радості,
щоб не знав ти зневіри, єдиний мій суджений,
в своїй зрілості і до глибокої старості.
Пошукай у сивині моїй віри і спокою,
хай насняться тобі мої мрії нездійсненні.
Хай же доля твоя завжди буде високою,
коли я біля тебе й коли ти на відстані.

ЇЇ високий світ
(Галині Петлюк – жінці звичайній і не зовсім звичайній)

У когось – достаток, родина і діти,
У неї лиш Бог, Україна і квіти.
Казала ворогу, що він – ворог,
казала другу, що він – безкрилий…
Життя стирало її на порох,
а вона звідкісь черпала сили.
Молилась Богу і йшла до церкви…
І хто те знав, про що там молилась.
Здавало серце, здавали нерви.
Мовчала. Не скаржилась і не журилась.
Хто міг прочитать її зболену душу,
за все і за всіх невтишимі тривоги?
Казала собі: “Хоч не можу, та мушу” –
й стелила під ноги тернисті дороги.
Було – як було. І спливали роки.
Жила, як усі, як я, і як ти.
У неї був світ, урочистий, високий.
І в нього ніхто не посмів увійти.
І квіти садила біля пам’ятників,
чіпляла вишивані рушники
І свято вірила в день той пам’ятний,
і несла ту віру через роки.
У прапор свій вірила жовто-синій,
що гордо займає на рідній землі.
Не мала вона ні доньки, ні сина,
та клопоти мала великі й малі.
Хтось хворий лежав і провідати треба,
сиріткою бідне зростало дитя…
Дивилась на світ, як на витвір неба.
Таке воно в неї, звичайне життя.
Знала, що не висохне Дніпро
І Чумацький шлях не потьмяніє.
Творить жінка на Землі добро,
повсякденне, людське, як уміє.
Всі до неї звикли на селі,
називали іноді чудною.
В неї ж повне серце доброти,
і вона поділиться з тобою.
Привітайте, поклоніться їй.
І якщо вона на нас не схожа,
знайте, в неї світ високий свій,
і допоможи їй, милий Боже!

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 − five =