У вітру на крилі

Нічний етюд

Розквітло зорями небо навесні, а в серпні ті зорі падали й падали,
здійснюючи чиїсь бажання, чиїсь мрії. Місяць сіяв з неба бліде світло,
роблячи довколишній світ якимсь чудним і примарним, романтичним і
таємничим. Тихо – тихо шелестіли липи, нашіптуючи одна одній таємниці
ночі, розказуючи казку, ніким ще не казану, співаючи пісню, ніким ще не
співану. Земля, здавалося, не спала: напевно, їй солодко було дивитися на те
примарне світло, любо дихати їй тим запахущим повітрям, що ніби лилося з
самого неба, наповнюючи поля і садки, ліси і гаї. Сипле, сипле свої пелюстки
жовтий квіт, а легкий вітерець підхоплює його і несе, несе, а потім встеляє
землю, кладучи їх килимом від ноги липам, а липи пишаються та й думають,
що вони найкращі в світі. Груди вдихають прохолоду, а на серці солодко і
щемно, як колись у дитинстві після причастя.
Тихо спадала на землю роса. Пахуча, як нектар, вона наповняє келихи
квітів, а ніч, здавалося, п’є та й п’є п’янкий і свіжий напій, п’яніючи сама і
напуваючи все довкілля. Жебоніла річка поміж очеретів, тихо несла свої жалі
до моря, віддаючи їх морським хвилям – свою маленьку данину. Річка
заколисує очерет, він засинає, у сні щось шепоче, жаліючись вітру, що
хвилює його. А місяць сіє, сіє примарне світло, сіє, і, здавалось, дзвонить у
зірки, а вони відгукуються сріблом, і цей дзвін зависає у п’янкому повітрі.
А липа шепоче, шепочу, наче хоче вимовити вголос і не може, бо не дав
Бог їх голосу, бо не знає вона людської мови, лише, кажуть, розуміє пісню, і
лише ту, що лине від серця.
Колише, колише ніч землю, навіваючи їй сни, а вона все не спить та й не
спить, шурхотить травою. Журиться верба, схилила віти аж до води, її
сльози-роси падають у саму воду. Чого ти журишся, вербо рясна? Чого
раниш сльозу у воду? Що тебе, довгокоса смутить? Мовчить верба,
заховавши свою печаль. Мовчить верба, мліючи від нічної тиші, від пахощів
ночі, від місячного сяйва.
Квіти задумались, немов вирішуючи, що їм робити із своєю красою.
Вітер жартує собі з тополями, заграє з липами, витирає сльози вербі і полоще
свої крила в хвилях річки. засни, моя земле, заколисана ніччю засни, вербо,
забудь свою печаль. Спіть, квіти, хай ваша врода милує очі людям. Закрий,
хмарко, місяць – нехай спочине. Зіроньки яснесенькі, ви вабите мене своїм
світлом, ви заколисуєте мене срібним дзвоном, засніть, любі, спочиньте.
Колиши, ноче, колиши ноче, – хай засне світ.

Вечір! Невеличка річечка перехлюпує воду у видолинку.
По її берегах, запорошені трави. Ніч притихла і слухає дівочу пісню, що
лине з пагорба:
Ой, вербо, вербо,
Де ти зросла,
Що твоє листячко
Вода знесла?
Верба хотіла б відповісти, та вітер лише звів її віти, схилені до води, і
вона щось тихо шепотіла, ледь чутне, зворушливе.
А дівчата не вгавали:
Тече річка невеличка
З вишневого саду…
-Хлюп-хлюп-хлюп! – Захвилювалась річечка і прискорила свій біг.
Побігла швиденько, перестрибуючи по камінчиках, мов босоноге дівча,
несучи аж до моря дівочу пісню.
А пісня лилася та й лилася,
Ой ти, ніченько,
Чарівниченько,
Не смути моє
біле личенько.
Ніч захвилювалася, розбудила вітер щоб і він послухав, як про неї
співають дівчата, а потім гордо й ошатно розпустила тумани-коси і огорнула
ними землю.
Дівчата сполохано зойкнули і, розсипавши по траві перли свого сміху,
почали розбігатися по домівках, де не спали, чекаючи на них, матері,
гортаючи під дівочу пісню роки своєї молодості. Розбіглися дівчата. І
невтямки їм, що своєю піснею вони наблизили до себе весь навколишній
світ, очистили й збагатили його.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 + 16 =