У вітру на крилі

Закінчилась нарешті війна

Смутком пахли мамині коси,
не вдовині ще, але сумні,
бо не чути про батька ще й досі:
може, згинув десь на війні…
Вже давно повернулись додому:
хто калікою, хто уцілів…
Не казала нічого нікому,
та її розуміли без слів.
Не було чомусь нашого тата,
дуже довго чомусь не було…
І робили на полі дівчата –
роботящі на все село.
Дівували. Пора б і заміж,
бо не зглянешся – як і зима…
І не вірилось нашій мамі,
що на світі вже тата нема.
Часто потай ішла до ворожки:
– Ну скажіть мені, Ніно, хоч Ви…
– Почекайте, Катю, ще трошки.
Він повернеться! Він живий .
Заставала ніч серед поля…
Пильнувала дітей, як могла…
Отака вона, мамина доля.
Отака моя мама була…
Він прийшов, посивілий і втомлений,
оглядав здивовано нас.
І дістав образок надломлений
і казав, що це він його спас.
Ще зберіг осколок шліфований,
що у паску його застряг…
І сльозу витирав, схвильований –
повернувся живий з передряг.
І цвіла моя матінка квіткою,
втирала сльозу фартушком,
припадала до батька лебідкою
і дзвеніла, дзвеніла струмком.
Нахилялася вишня з утіхою
до самісінького вікна…
В нашій хаті, під нашою стріхою
закінчилась нарешті війна.

У Москалівці дощі ідуть

У Москлівці дощі ідуть,
А в Білозірці річки течуть.
Ідіть, всі люди зглядатися,
Як буде верба купатися.
(“Купальська пісня”)

І люди йшли на нашу пісню, що дзвеніла дівочими майже зовсім
дитячими голосами. Дзвеніла радісно і заклично, бо це ж Купайло, або
Купаїло. Ми несли купати вербу, рівну та рясну вербичку, прикрашену
букетиками з найкращих квіток. Подекуди поміж квітками червоніли вишні,
виглядали невеличкі яблука. А на вершечку був будяк і кропива, прибрані
найпишнішими квітками.
На Івана Купала, саме на сьоме липня, припадало це свято. Дівчата
вставали раненько – ще роса свіжилася на квітах і травах. Молили Бога, щоб
була гарна погода, бо, коли дощ: то яке вже там Купайло.
– Дядьку, вирубайте нам купаїло!
Це вже дівчата до мого батька.
– Яке купаїло?
Батько робить вигляд, що й не чув про таке.
– Ну вербу…
Дівчата просять аж пританцьовують.
– Вербу? Та навіщо її рубати? Шкода. Нехай росте.
– Та ж ви весною багато їх насадили і ще насадите… Дядюнцю,
вирубайте!
– Ну, та вже добре, – посміхається у вуса батько.
– Піду пошукаю яку-небудь кривеньку.
– Та ні, дядьку, – благають дівчата, – рівненьку та рясненьку.
І батько іде на город, де понад річечкою густо поросли верби. Грунт тут
вологий – верби ростуть швидко. А вже батько, коли якусь і зрубає, то на її
місце кілька посадить і милується як вони ростуть. От вже любив дерево!
Скрізь було густо насаджено і яблунь, і груш, і ясенів. Мати скаржилася на
затінок, але це так… Для слова. Їй і самій подобалось, щоб зелено було.
Дівчата знають, що батько жартує про кривеньке купаїло. Він же знає яке
треба.
І ось на подвір’ї з’явилася верба, струнка та пишна – дівчата аж
скрикують. Викопують яму і закопують деревце, щоб можна було довкола
нього або сидіти, або хороводи водити. В цей час сходяться всі дівчата, що
змовлялися разом Купайло справляти. І кожна несе квітки – це обов’язково.
Отут починається справжнє диво, бо ніякий художник ніякими фарбами не
міг би змалювати всього того, що понаносили дівчата. Були тут і польові
квіти, і городні, і свої, і випрошені, і, ну чого вже там крутити, потай зірвані.
Принесено і вишні з корінчиками, і яблука, і грушки. Починають в’язати
букетики – отут вже художні смаки іноді розбігаються. Часом доходить до
суперечок, але вони стихають раптово, коли якось вигадниця скомбінує
особливо гарний букетик.
Та ось вербичка прибрана, сонечко схиляється у передвечір’я. Дівчата
починають співати. Тут пісні особливі, котрі співаються тільки в цей день, і
обов’язково кожній дівчині з якимось хлопцем. А коли в котроїсь нема
хлопця, то обов’язково знайдеться хтось такий, кому вона подобається :
співають з ним.
Ой, на Івана Купайла,
Там зозуленька купалася.
На беріжечку сушилася –
Дівка – гамоня турилася.
Ще на рушнички не напряла,
А вже Іванка сподобала.
А вже Іванко сидить в хаті.
Мами з сінешних дверей, слухали.
Кожна дослухалася за свою, перешіптувались:
– А який то Іванко?
– А-а-а! То певно Дзьобів…
Отак починалася моя поезія – поезія незрячої дівчинки, що народилася і
росла в селі Білозірка, що на Тернопільщині.
А коли вже починало заходити сонце, виймали ми з землі своє Купаїло і
несли до води купати. Отут уже пісні співалися щонайкраще і
щонайголосніше, щоб всі почули.
Ой, на городі отава.
З ким ти Людуню стояла?
Ой, з тобою, мій Петруню, з тобою,
Як той ясний місячок з зорею.
Ах, Боже мій, як гарно. І тепер серце завмирає. Ви чуєте мене, мої
подружки? Лідо, Марусю, Надю, ви чуєте мне? Чуєте, звичайно, чуєте. Дехто
з вас і досі живе в моєму рідному селі, в моїй співучій Білозірці.
Купайло занурюють у воду і майже ніколи не вдається витягнути його на
берег: всі кидаються ламати, щоб вихопити найкращу гіллячку, а ще краще –
вершка. Але ту на вершку – будяк і кропива, тому це вдається тільки героям.
Тут вже участь беруть і хлопці, що нетерпляче чекали тієї хвилини. Всі
мокрі, веселі, щасливі повертаються додому, щоб закинути свої здобутки на
хату, на город – хто вже там куди хоче, але всі знають, що це на щастя, на
добрий урожай.
Іду і я додому з мамою, несучи у руках гілки, заквітчані і пахучі. У воду,
як правило, я не лізу: мама не пускає, боїться за мене, щоб хтось в запалі
часом не штовхнув – сліпа ж… Отут я трішки відчуваю, що не бачу, що не
така, як усі… А в інших випадках – ні. Я з усіма на рівних бавилася, бігала,
але дівчата чітко пам’ятали, що мене треба за руку вести і не можна ніде
залишати. Про те їм щоразу нагадувала моя мама. Але вони й самі про це не
забували, навіть тоді, коли полізли в чужий садок за яблуками, і нас налякав
собака…
Дорогі мої дівчата, дівчата з сивиною у косах, ви бавите зараз своїх
онучат. Чи розповідаєте ви їм про наше Купаїло? Чи співаєте їм наших
пісень? Співайте, любі, щоб не вмирали вони, пісні нашого дитинства, пісні
наших матерів.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight + five =