У вітру на крилі

Я зриваю оплески, мов квіти
(Моїм глядачам)

Я зриваю оплески, мов квіти,
І тулю до серця, щоб зігріти.
Ми на сцені, в залі люди. Тиша.
Щиру сповідь хтось на серці пише.
Лине пісня, лине тепле слово,
Хоч просте, але не випадкове.
Тихо хтось зітхнув в ряду останнім…
Може в нього не лади з коханням?
Може в нього щастя не вдалося?
А можливо, то мені здалося…
Он де діти плещуть у долоньки,
Це чиїсь сини, чиїсь то доньки,
І чиїсь, можливо, онучата,
Хлопчики малі, малі дівчата…
Це ж для вас я викохала пісню.
Може ще не пізно? Ні не пізно.
То ж для вас ми будемо співати,
Бо про все те муси те ви знати.

Не була я ваша учениця
(Білозірській школі)

Не була я Ваша учениця.
Але ж як хотіла, Боже мій!
То чому так часто сниться
цей дзвінок і вечір випускний?
Вчителька, котра мене не вчила…
Ах, які ті дні були трудні…
Ну, кому і чим я завинила,
що не можна вчитися мені?
Сивий і суворий математик,
що його боялись хлопчаки…
І в торбинки полотняні мати
клала кусень хліба і книжки.
– Ну, візьміть, візьміть мене до школи!
Та мене не брали, бо сліпа.
Що ж ти наробила, моя доле!
Ти таки недобра і скупа.
Я ж була розумна і слухняна
І нікому не робила зла.
Чи моя торбинка полотняна
на заваді вже б тобі була?
Я не вчилась в Білозірській школі
у найкращі роки молоді.
І, напевне, перший виклик долі
я зухвало кинула тоді.

Не ставте нікому “енки”
(Моїм однокласникам)

Десь розкидала доля по світі
Тих, що вчилися у класі моїм.
І схилились каштанові віти,
бо не всім їм зібратись, не всім…
Ви зберіть нас, Іванно Андріївно,
під турботливе рідне крило.
Хай нам буде і тепло, і рвійно,
наче бід на землі не було.
У шкільному гурті гомінкому
ми пройдем, в сивині, як в росі.
Тільки “енки” не ставте нікому:
хай вони з нами будуть усі.
Написало життя свою казку,
не завжди в ній щасливий кінець.
І надії нема на підказку,
і не крикне ніхто: “Молодець!”
Ви пробачте, Іванно Андріївно,
що були ми… такі, як були…
Ще пробачте моїм однокласникам,
що не всі на ту зустріч прийшли…

Соколи
(Моїм синам)

Вже повиростали мої соколи
й полетіли з рідного гнізда.
Де ви, мої діти? Чи високо ви?
Мати вас чекає, вигляда.
Зверніть додому на часиночку
із своїх натомлених доріг,
мамину непрохану сльозиночку
ви візьміть, як вічний оберіг.
Хай насниться колискова мамина
і дитинство, світле і трудне,
там у синім небі за туманами
не забудьте, діточки, мене.
Теплими мінорними акордами
молодість в минуле відпливла.
Як хотіла, щоб були ви гордими
і нікому не чинили зла.
Мріяла, щоб виросли ви дужими,
щоб було з роси вам і з води,
щоб ніколи не були байдужими
до людського болю і біди.
І молитва буде хай високою,
Бог почує і прийме її.
Стануть на сторожі миру й спокою
три сини, три соколи мої.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 − two =