У вітру на крилі

З МІСТЕРІЙ
Пригода у підводному Царстві
(Казка для дорослих)

Зажурився під водою Водяник:
Холоднішає все дужче з кожним ранком.
Замерзає борода. – Ей, Пустобрик! –
На прислугу він гука. – Ей, голодранко!
Напустуються при місяці вночі, –
Не розбудиш їх удень при сонці потім.
Дополудня собі сплять, мов паничі,
Й роблять вигляд заклопотаних в роботі!
І влетіло пустотливе бесеня,
Чи ще хто там його зна, яка він птаха,
Й закрутилось, завертілось… – Стій, щеня!
Бо дістанеш. – Бідний, бідний я невдаха!
– Що за галас ви зчинили уночі
І кого у вир запхали, харцизяки?
Я хвости вам повідрізую, собаки!
І завиєте у мене, мов сичі!
– То рибалка собі грав біля води,
А вони його вхопили – та й у воду!
– Я ж просив, щоб не робили людям шкоду.
Бо тоді не оберемося біди.
Як наїдуть із машинами сюди,
дно розчистять, розплетуть нам баговиння.
Чи подумали ви, бісове насіння,
Ми тоді куди подінемось, куди?!
Закрутилось, завертілось – й ну пищать:
– Не карайте мене, пане! Я не винен!
То русалки затягли у баговиння!
Я ж просив їх, я ж благав їх не чіпать…
– Ну, веде його до мене. Вже пора
Тільки дудку хай свою візьме з собою.
Якщо гарно він мені на ній загра,
Буде жити, як царевич, під водою.
Як захоче, на русалці оженю.
А чого… Ото забава гарна буде!
– Що ви, пане! То ж русалки, а це ж – люди!..
– А тобі з’являтись тут забороню!..
Знаю я, що ви з русалкою того…
Дуже любитесь… Чи як там його к бісу…
То ж давай веди сюди мені його.
Та ще, чуєш, прибери оту завісу,
Із латаття, баговиння, що там ще…
Я не бачу, що там діється у світі.
– Але ж так нас можуть всіх переловити!
– Ну, нічого, ти і з клітки утечеш.
І сухим. Як кажуть, вийдеш із води…
Щось сьогодні бачу ти розговорився.
Ой, гляди мені, щоб ти докрутився
і не наробив собі біди.
Не на жарт перелякався Пістобрик.
Спершу він пішов розшукувати русалку,
бо любилися вони із нею змалку…
Та русалка та зчинила дикий крик.
– Ти чого мене так рано розбудив?
Чи у царстві не знайшлось тобі роботи?
От тиняється непотріб без турботи.
Хоч би хтось тебе під греблю посадив.
Пустобрик із дива слова не знайшов.
– Пригадай, як нам було з тобою гарно.
– То був час пустий, проведений намарно.
А тепер іди, відкіль прийшов.
– Я приніс тобі погану новину:
Водяник тебе готує за рибаоку.
І русалка вмить прокинулась зі сну
і заговорила палко-палко.
– Чи ти сам таке від нього чув?
За рибалку? От якби це сталось!
Пустобрику ледь не до плачу,
а вона щасливо усміхалась.
– Я пішов, бо маю привести
До Водяника рибалку того.
– Добре, що мене ти сповістив.
Дякую. Не пам’ятай лихого.
Урочисто у Водяника.
Кожен день такого не буває.
На сопілці там рибалка грає:
То сумної, то і гопака.
В бороду сміється Водяник:
– До вподоби ти мені, юначе.
За тобою там русалка плаче.
Сам я до такого ще не звик…
Ось вона. Русалка увійшла.
У вінку і прибрана у зілля.
– Ти сама собі його знайшла –
То ж готуйся до свого весілля.
Тут рибалка аж на ноги став.
– Та ви що тут, чи дурні, чи п’яні?
А мене чи хтось із вас питав?
Це на ній, кікіморі поганій,
Я женитись мав би? Ну дива!
Ще такого не бувало зроду!
Краще ще раз кинутись у воду!
Думали, піймався? Чорта з два!
Водяник на диво не озливсь,
А русалка зціпила аж зуби.
– От тобі й жених! Такий, бач, любий!
А щоб ти крізь землю проваливсь!
І русалка, плачучи пішла.
Водяник підсів до хлопча ближче:
– Заспокойся, вислухай, дружище!
З нас ніхто тобі не хоче зла.
Відпущу тебе, скажімо, я.
Виловлять тебе і поховають,
І не пустять, певно, вже до раю,
Хоч вина у тому не твоя.
Тут рибалка, скільки сили мав,
Загукав: – Болотник! Потороччя!
Вилупив свої булькаті очі
І подумав, що мене піймав?
То ж затям, паскуднику, собі,
Що безглуздих жартів не люблю я.
Вмить тебе за бороду вхоплю я –
І повиснеш он на тій вербі!
Водяник вже трохи й налякавсь:
– Ну, гаразд. Не хочеш ти русалку –
Погостюй, хоч так у нас, рибалко.
А гляди – й сподобається в нас.
Ввійшла русалка бідолашна,
Уся обдерта, горопашна,
Уся зарюмсана, в сльозах.
Усе життя сиди в болоті!
Це не життя – це просто жах!
– Чого ти ходиш, як примара!
Чи Пустобрик тобі не пара? –
Озвавсь до неї Водяник.
– Оте засмикане ледащо?
За нього заміж? Та ні за що!
Русалка аж зійшла на крик.
З нудьги я ще раз утоплюся,
У дикі нетрі провалюся –
І вся ходитиму в п’явках.
Це за яку мені ти кару
Придумав отакого в пару?
Вже краще сивіти в дівках!
Русалка щезла. А мужчини
Без всякої на те причини
Обидва посмутніли враз.
– Не буду я тебе морочить,
Ти не женись, коли не хочеш.
Бо кожна баба – то напасть.
Рибалка ще підсунувсь ближче,
Стиснув свій дужий кулачище
Й сказав: – Послухай-но, старий,
Пусти мене скоріш додому.
Замерз я вже в болоті тому.
То ж краще, друже, не дурій.
Бо, як почнуть мене шукати,
Зруйнують ваше царство кляте –
І буде тут вам всім каюк!
Твої русалки, пустобрики,
Якісь вони у тебе дикі.
Ти прибери-но їх до рук.
Кричать, вищать, мов навіжені…
Хіба ж такі в нас наречені?
Як ясочки, як голуби!
Таку – цілуй, таку – люби!
А то – що й навіть плюнуть сором!
Я не кажу тобі з докором.
Послухай, а у вас нема
Чогось такого… Ну, ти знаєш…
Чи ти такого не вживаєш?
Ти, правда, цар… Але дарма.
Ти кажеш, є? Е, не поштливо!
Я ж в тебе гість? То пригости
Й додому з миром відпусти.
– Було б це превелике диво…
А в тім… Сподобавсь ти мені,
А то живу тут у болоті,
Труджуся цілі дні у поті,
А вдячності, тобі – ні-ні!
Ну, наливай. Не пам’ятаю
Коли вже пив… Немає з ким,
Не пити ж з кодлом цим своїм!
А іншого когось не маю.
Самому ж якось не пристало.
Бери, закусуй. З риби сало,
Хоча й не те, що там у вас,
Але нічого. – Риба – клас!
Якби до неї трохи солі…
Але нічого. У неволі
Зійде за кращі шашлики.
Дивись рибалка з-під руки,
Як Водяник п’янів поволі.
– А пійло те твоє міцне,
Та дуже вже болотом тхне.
Скажи тепер по правді чистій:
Додому пустиш ти мене?
Цар з непривички швидко впився –
Відразу тут-таки й звалився.
Безтямно ще щось белькотів,
Та незабаром захропів.
Ввійшла карга якась примарна.
Стара – то байка! Та ж негарна:
Крива, горбата ще й сліпа
І до рибалки підступа,
І тихо каже та бридуха:
– Що я негарна – то пусте.
Колись була я чепуруха,
Та хто тепер повірить в те?
На мене не дивись ти косо.
Хай спить собі наш Водяник.
Його залишимо ми з носом.
За мною йди – і нічичирк!
Я покажу тобі дорогу –
Живим ти вийдеш із води.
Та помолись за мене Богу
І більш не потрапляй сюди.

На березі прокинувся рибалка.
Сопілка поряд. – Не, а де русалка?
І засміявся: – от яка бредня
Приснитись може майже серед дня
Натомленій і змореній людині…
Та я одначе весь у баговинні!
Забрьоханий, немов бездомний пес,
І мокрий аж до ниточки увесь!..
Та то одначе ніч була, здається…
І він почув, як з нього хтось сміється.
З води йому накивує рука
Чи то русалки, чи Водяника…
– Чи це було? Чи сон такий приснився?
Він плюнув тричі і перехрестився.
– А дзуськи вже до вас я попаду!
Додому краще я собі піду…
Ще треба буде в церкві попросити
Найближчим часом воду освятити.
Йому таке й на думку не прийшло,
Що вже два дні шука його село.
Живий, здоровий, плентався додому.
Не скаже він нічого і нікому.
Бо не повірять, ще і засміють
І все життя спокою не дадуть.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 + 16 =