У вітру на крилі

ОСІННІ НАСПІВИ

Розмова з осінню

Я розмовляла з осінню. Я сказала вже їй, що не напишу більше про неї
жодного вірша, жодного рядочка. Досить. Скільки можна!
– напишеш, – каже осінь, – бо моя мелодія співзвучна х твоєю поезією.
Напишеш, бо ти любиш мене. А ще, скажи, адже найкращі хвилюючі миті в
твоєму житті хіба ж не відбуваються восени? Так вже сталося…
– Це правда. Але я вже написала про тебе стільки віршів.
– То й що, що написала? А я кожного разу інша: як, між іншим, і в твоїх
віршах… Ось послухай мою нову мелодію. Я її вигадала для тебе. Послухай –
і напиши ну ще хоч один вірш про мене.
– Але я найбільше люблю весну, літо, тільки для тебе.
Я й сама не знаю, чому пишуться вірші про осінь.
Осінь сміється і кидає мені в шибку жменю дощу.
– Весна – це не те, і літо – це зовсім інше… А пам’ятаєш себе малою? Як
ти ходила по маминому вже прибраному до зими городу і сумувала разом з
соняшничинням, з сухим картоплинням, жовтим листям… Пам’ятаєш? Я ще
тоді тебе запримітила і подумала: “З тієї дитини таки щось буде…”
– І помилилась. Нічого путнього з мене не вийшло.
– Ну, чому ж?.. Ти – поетеса.
– Ні, я просто жінка, що пише вірші, – сказала я, посміхнулася і сіла
писати вірші про осінь, бо й справді люблю її, ніжно, по-своєму, по-
жіночому, люблю…

Підкрався вересень до літа.
Поклавши руку на плече,
Сказав тихенько: “Досить грітись,
Пора тобі вже знати честь”.

І, дня відрізавши окраєць,
Воно пішло, і попливло,
І пострибало, наче заєць,
Кудись у поле, за село.

А там були колючі стерні,
Від жнив лишився тільки слід,
І готувався вже напевне,
Пташиний довгий переліт.

І розгорнувши хмар завісу,
Дивилось сонце з-за гори.
Ходила осінь вже по лісу
І холодила вечори.

Знову осінь

В житті буває все не так,
а може й так, але не зовсім…
Це добрий чи поганий знак,
та знову осінь, знову осінь…

Ах, як любила я колись
під дощ осінній сумувати
і мрії ті, що не збулись,
в клубочок спогадів снувати.

І на заплаканім вікні
покірно в’януть хризантеми,
і дощ нашіптує мені
цікаві й не цікаві неми.

Ти не питай, чому сумна,
чому тобі не розказала,
як я в тій осені одна
колись без тебе раювала.

В житті буває все не так,
а може й так, але не зовсім…
Осінній дощ – то добрий знак.
Чого без нього варта осінь?

Дивилась осінь у вікно,
над жовтим листям чаклувала,
все те, що так було давно,
в клубочок спогадів звивала.

***
З холодних гілок листя опадало,
сміялась осінь з нашої біди.
І літо відійшло – не попрощалось.
А дощ дзвонив, дзвонив на всі лади.
А білий світ замріяно дивився,
як осінь всі права перебира,
голубливий і ніжний, не смутився –
чекав собі від осені добра.
І я чекала… та, здається, марно…
Дощі розмили всі слова твої.
Дивилась осінь знічено і хмарно,
і сумували втомлено гаї…
Тобі я вслід шептала: “Будь щасливий…”
І шепіт той ніс вітер навздогін.
А ти летів із осінню у вирій
й не міг збагнути, звідки, звідки він.
“Щасливий будь”, – тобі я говорила,
відлунювали ті слова дощем…
А осінь все журилась та й журилась,
тамуючи мій біль, мій тихий щем…

***
Вже п’ятдесят дев’ята осінь.
В моїм житті сплива, мина.
Та я закохана ще й досі.
У кого? В що? Та хто те зна…
І серце рветься неслухняне
Кудись у вирій за межу.
Тобі я не скажу “коханий”.
Тобі нічого не скажу.
Бо люблять стримано під осінь.
Не так, як в юності хмільній.
А втім… тьмяніє неба просинь,
Ти усміхаєшся мені.
І глухо падають каштани,
Віддаючи свій дар землі,
І осінь підгляда за нами,
Заплутавсь вітер у гіллі…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × 2 =