У вітру на крилі

Повернуло на весну

Повернуло на весну –
так синоптики навіть сказали.
Повернуло на весну –
я відчула це добре сама.
Ніжні проліски перші
вже жінки продають на базарі.
Тільки в серці у тебе
ще лютує холодна зима.
Повернуло на весну –
і клопочеться гніздами птаство.
Повернуло на весну –
і задумалась верба стара.
Може, я ще воскресну,
бо любов – то найбільше багатство.
Повернуло на весну –
вже пора вити гнізда, пора.
Повернуло на весну –
і нуртує розбурхана повінь.
Повернуло на весну –
журавлями цвітуть небеса.
Ти скажи мені чесно,
чи готовий в дорогу твій човен.
Помандруєм з тобою,
де буяє весняна краса.

***
Тільки вчора була я найкраща,
ти казав, що таку не знайти, –
а сьогодні, не відаю защо,
так зневажив при всіх мене ти.
Ти пройшов без єдиного слова,
й в одну мить зрозуміла я:
наша зустріч була випадкова,
я ніколи не буду твоя.
Зупинись і заглянь мені ввічі:
та невже порятунку нема?
Залишився знеболений відчай,
між людьми я стояла сама…
Як на диво, дивився на мене.
Чи поблідли мої уста?
Так минає кохання шалено,
і приходить гірка самота.

Сутеніло…

Сутеніло… я йшла додому.
Десь за плотом гавкав пес чужий.
Я не говорила ще нікому,
що від вчора ти уже нічий.
Посміхаюсь: все, мовляв, в порядку.
Ти мене побачив – і зітхнув.
Хусточку, даровану на згадку,
ти мені ще вчора повернув,
бо і справді, нащо сентименти?
Розійшлись – і спалено мости.
Скільки в тебе сховано імен тих!
Скільки їх назвеш із кимось ти!
Імена гортатимеш і долі –
і не заболить, не запече.
Сутеніло… втомлена від болю,
йшла додому від твоїх очей…

***
Розцвітає вишня
у чужім саду.
Молода і пишна,
я до тебе йду,
тільки вишня знає,
що любов мина:
листя опадає –
й настає зима.
Ти і не спитаєш,
чом в очах сльоза.
Ти й не пам’ятаєш,
що тоді казав.
Десь лунає в горах
все, що ти співав…
Де стояли вчора,
вітер сумував.
Пролітали роки
та й іще пройдуть…
Спогади мов роси,
на траву впадуть.
Тільки ти, коханий,
їх не підійми,
бо це цвіт весняний
посеред зими…

***
Квітували у полі жита,
дозрівало закохане літо,
і зажурено мліли літа,
польові обминаючи квіти.
Я спитала у літа, чому
я не квіт од нестрашної спеки,
чи дощі не підвладні йому,
чи хмарки, мов у вирій лелеки,
полетіли в незнані краї
і всю воду з собою забрали.
Засмутились від спеки гаї,
і дзюрчати струмки перестали.
Літо зойкнуло: – хочеш дощу?
І громи розіслало по небу
й засміялося: – пий до схочу.
Це для тебе той дощ, це для тебе!
І розкрила всі квіти земля,
пила воду, мов дивній чари,
і сміялося сонце з даля
з-за великої темної хмари.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 − 1 =