Добрий день, мій тихий раю.
Світ моїх казок, моїх пісень!
Зустрічі я так давно чекаю.
І нарешті він настав, цей день.

Я переступлю твої пороги
(Замість кіс – вінок на голові),
І спочинуть мої босі ноги
На твоїй столоченій траві.

Нахилися нижче – любий клене.
Чи за мною ти не сумував?
Що там в місті заховав для мене?
Пісню ще яку не доспівав?

Пригорнусь до тебе, моя липо,
Як малу, мене приколиши.
Я з тобою у єдине злита,
Листя шелестить в моїй душі.

Чорнобривцем – квіткою затихну
І дитям засну у сповитку…
Незабаром яблука достигнуть
У моїм, у батьківськім садку…
Раю мій, замріяний і чистий,
Хто твої стежки позамітає?
Дощ пішов… Спокійний і врочистий…
Ніби й він мене отут вітав.

Мамині яблука

Біжи до мами, яблук натряси.
їх стільки там вродило сього року.
І я піду, не стримуючи кроку,
Порушивши незайманість роси.

Хоч мами вже немає двадцять літ,
По яблука до мами ходим досі…
Клопочеться в садку у мами осінь
І яблука жбурля мені у слід.

Пустунка-осінь… Ти за старшу тут…
Тебе лишила мама у господі…
Дерева тихі сутінки прядуть…
Відлунюють шматки сумних мелодій.

Не клич мене

Кухоль молока і хліба скибку
Ти мені у роси принеси.
І не клич мене до хати швидко –
Я побуду тут серед роси.

І на землю, сонцем обігріту,
Стану я босоніж у траву,
Яблуня жбурне мені півсвіту –
І збагну я, що таки живу.

Вітер мене в травах заколише –
І зіллюся з щебетом пташок.
Ти не клич мене – а я тут залишусь
І додому не знайду стежок.

В Білозірці збудую хату,
сонце сходитиме на поріг,
і щодня не втомлюся плекати
свій калиновий оберіг.
Прилітатиме вітер з поля
і розкаже мені про те,
як Шевченкова десь тополя
у безмежних степах росте.
Посаджу розмаїте зілля,
чорнобривці самі проростуть,
і запросить мене на весілля
молода, що виросла тут.
В Білозірці збудую хатину,
сонце сходитиме на поріг…
Край віконця посаджу калину –
найнадійніший свій оберіг.