У вітру на крилі

Мамині пороги

Вже заросла та стежка бур’янами,
І їх покрили вже сріблясті роси,
Де лопотіло босими ногами
Полатане дитинство русокосе.
Я позбираю ту росу перлисту
І прополю неходжені дороги,
Нарву я чорнобривців і любистку
І заквітчаю мамині пороги.

Ніхто не вийде з маминої хати
і не покличе у теплінь затишну.
Понахилялись явори крислаті,
І виросли мого дитинства вишні.
Йду по селу, чужа і всім далека,
Мене з лиця не впізнають знайомі,
Лиш дивиться услід сумний лелека
Й запрошує до батьківського дому.

Ось річечка мала жбурляє воду,
над нею верби зплелися віттям…
Як добре, не питаючися броду,
В дитинство мандрувать з багатоліттям.
Сховалась ніч в зарошеній пшениці,
Несе мені дрімота колисанку,
І кида сон у втомлені зіниці
Мені дитинство босе до світанку.

Я стою на забур’яненім подвір’ї.
Тут колись я народилась і зросла.
У якомусь нещасливому сузір’ї
Заблукала тиха зірочка моя.
Тут деревця молоді мене не знають,
Схвилювалась тільки липа престара,
Шелест я її на край землі впізнаю –
Цей найкращий символ щастя і добра.
Постаріла і знищіла рідна хата,
Та, здається, зберегла своє тепло.
Руки добрі, працьовиті мами й тата
Залишили тут і душу і тепло.
Я стою, і вітер гладить мої коси,
Ноги чують дужу силу від землі,
Я стою, а серце квилить, серце просить,
Щоб хтось вислухав усі його жалі.

На руїнах батьківської хати

Не полохайся, пташино!
Я тебе не потривожу.
Я не гостя, господиня.
Я прийшла на ці руїни
Поклонитися низенько
Тій землі, тій благодатній,
Що колись мене зростила
І дала наснаги й сили,
І в широкий світ пустила,
зігріваючи в негоду…
Знать, погана господиня,
Що застала тут руїни…
Ані мами, ані тата.
Ані батьківської хати…
Чом не вийдете ви, мамо?
Чом не стрінете ви, тату,
Свою доньку нерозумну,
Що прийшла, та жаль – запізно…
Де була моя колиска.
Деревце росте, як диво.
Може, тато, ви із неба
Насінинку цю рукою
Мовчки кинули на землю,
Щоб сказати своїй доні:
“Не вмирає символ роду,
І не владна тут руїна.
Дістає корінням воду
Ця зелена деревина.
Знать, жива земля під нею
Не сумуй, моя дитино!
Стали ми тепер ріллею,
Ти ж зелена деревина.
То ж бери корінням соки
Ти з землі, що медом пахне.
Що родилося високим,
Те у буднях не зачахне.
То нічого, що руїна.
Бачиш дерево зростає.
Так і наша Україна
Ще відродиться, я знаю”.
Я прокинулась неначе.
Ті слова я ніби чула.
А пташина скиглить, плаче
Над сучасним, над минулим.
Не полохайся, пташино:
Я тебе не потривожу.
Лиш зелену деревину
Уявити завтра можу,
Що верхів’ям ген могутнім
Небо синє підпирає.
В ній минуле і майбутнє
Це вже я запевне знаю.
Я вклонилася низенько
Тим освяченим руїнам
І пішла. А десь близенько
Вирувала Україна.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × 4 =