У вітру на крилі

БУВАЛЬЩИНИ, НЕБИЛИЦІ ТА ВСЯКІ ДУРНИЦІ

101.МИКИТИНЕ КОХАННЯ.
102.цікавий син.
103. як тітка Параска кумів мирила.

З МІСТЕРІЇ

104. Пригода в підводному царстві (Казка для дорослих).

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Моя доля – підступна і лукава. З раннього дитинства вона позбавила
мене зору. Я – сліпа. Та все ж я на неї дуже нарікати не можу, бо серед всіх
прикрощів і бід вона подарувала мені велике щастя – щастя народитися на
Тернопіллі, на Лановеччині, у найкращому в світі селі – в Білозірці. І, якщо
вже чесно сказати, то дівоче моє прізвище зовсім не Фролова, а Кноль. І зараз
в моєму селі живе моя рідня, і нехай чиєсь серце зігріють вірші, що вмістила
в собі моя скромна зірочка “У ВІТРУ НА КРИЛІ”.
Ця книжечка моїх поезій належить всім, та найперше належить вона
Вам, дорогі тернополяни, ланів чани, білозоряни. Бо чим я ще можу
віддячити Вам за Вашу щирість і пісню, перше слово і перші кроки пор хаті,
по стежці, по житті? Ці вірші – ностальгія за тим, щ дороге для кожного, – за
дитинством і батьківською хатою, зеленим раєм батьківського садка, запахом
маминого хліба. Скажете, зайва сентиментальність? Може. Але напийтеся
води з рідної криниці, з криниці свого дитинства, а тоді, коли Ви відчуєте її
неповторний смак, беріться за мої вірші. І, я впевнена, Ви зрозумієте їх, і
увійдуть вони в Вашу душу, бо саме для душі вони і написані.
Я захищаю право цієї книжки перед незримими напасниками, які,
очевидно, таки будуть. Бо хіба любити батьківський поріг – це
сентиментальність? Якщо так, то я – за неї.
Я люблю Вас, дорогі мої люди. Люблю свій край, кожну річечку,
кожний місточок, кожну травинку і деревинку. Люблю Карпати, люблю вій
древній Львів, де тепер живу, де живуть мої діти і мої внуки. Тут я вчилася,
любила, зазнала радостей і втрат, тут, зрештою, викохались мої книжки:
“Виклик долі”, “Повінь”, “Солоспів”, “Стежка від воріт”, “Слід Сінгалевича”,
“Зачерпніть води в долоні”, “Казка за казкою”. Та найріднішим куточком у
світі є для мене моя Білозіронька. Коли я приїжджаю сюди, то здається мені,
що тут і вітер по-іншому шумить, і дощ іншу пісню співає, і квіти по іншому
пахнуть. Вітер, ніби жива істота, лачиться до мене, а дощ нашіптує мені пісні
мого дитинства, приспані часом, але не забуті.
Я хочу, щоб цю книжечку читали прості люди, щоб розуміли її і
любили, щоб брали з собою в дорогу, щоб в мені впізнавали себе. А ще, якщо
судилося мені і моєму скромному літературному доробку не загубитися між
сторінками літератури чи історії, то я не втомлюся повторювати, що для того,
аби мої книжки побачили світ, спричинився мій чоловік Лайош Мол нар,
угорець за національністю, що став українським кобзарем-бандуристом і несе
людям українську пісню, а поміж тим не забуває слідкувати за моєю поезією
прозою. А ще – спонсори – люди, що своїми коштами підтримали вихід моїх
книжок, не найбагатші, але ті, котрим не байдуже, чи побачить світ поезія і
проза однієї сліпої маловідомої письменниці Тетяни Фролової, що на лихо
собі ще й пише і хоче, аби її читали. Зустрічайте ж мою книжечку “У ВІТРУ
НА КРИЛІ” – мою виплекану дитину, що йде до Вас, дорогі мої люди.

У кожної людини є таке місце на землі, звідки починаються її стежки, її
життєві дороги. І для кожної людини цей куточок благословенний і святий,
як колискова пісня матері, як цілющий доторк її рук. Пям’ятаймо ж про це
місце на землі, ходімо до нього на прощу, бо воно для кожного святе.

Тетяна Фролова

ТЕ, ЩО БОЛИТЬ, У СЛОВО ПЕРЕЛЛЮ

* * *
Гей, вітре, на крило мене візьми –
і помандруєм вдвох з тобою ми
у те найкраще, у моє село,
де б’є живе сріблисте джерело.
Там щебетом заходяться пташки,
а наосонні гріються грушки,
зозулі щедрі, не шкодують літ,
і я колись там залишила слід.
своїх маленьких босин ноженят…
Було це так давно… дуби стоять…
роса спада на мамині грядки,
а ніч снує зажурені гадки.
Гей, вітре на крило мене візьми,
і помандруєм у дитинство ми,
де моя мама втомлено іде
і все життя когось чекає-жде.
То батька все очікує з війни,
то розлетілись із гнізда сини,
то дочки щось у гості не ідуть,
а внуки… що ж, нехай собі ростуть…
Гей, вітре, наспівай мені пісні,
що батько їх наспівував мені.
Коса дзвеніла, батькова коса,
дерева тут росли під небеса.
Гей, вітре на крило мене візьми,
і не кажи, що постаріли ми,
що вже не наше літо на межі…
Тут, вітре, ми з тобою не чужі.
Я залишила тут свої сліди
і повернулась, втомлена, сюди
як блудна донька… з батьківських могил
нових я хочу зачерпнути сил.

* * *
Ні, ще не все, не все знівечено
в моїй сплюндрованій землі.
Вітри шовкові Лановеччини
Мене тримають на крилі.
Мені нашіптують історію
моїх дідів, моїх батьків,
і заново мене відтворюють
у чистих пахощах садків.
І я стаю пташиним голосом
в моєму рідному краю,
і небом синім, й стиглим колосом,
і словом матері стаю.
Ні, ще в мені не все знівечено,
ще я заквітну у саду.
Поклич до себе, Лановеччино,
і я на поклик твій прийду.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 + 11 =