Те, що було, не можна забувати

Ти сумував з бандурою у парі.
Либонь причин для смутку не було,
та смуток твій відбився день у хмарі:
і дощ пішов, й розтануло тепло.
То, може, був пекучий ніжний спогад.
Весна чи літо, осінь чи зима…
Судилось так чи долею, чи Богом:
Вона була – і вже її нема…
З тобою ми не станемо чужими,
хоч як би нас не вергало життя.
Не знала я колишньої дружини,
та жаль, її не вернеш з небуття.
Я тихо вийшла з нашої кімнати.
Що ж, посумуй з бандурою удвох…
Те, що було не можна забувати,
а те, що буде, хай пошле нам Бог.
Твоя бандура плакала до щему,
і ти був десь далеко звідсіля.
Я б написала трепетну поему…
Її нема… і пухом їй земля.
Ти сумував з бандурою у парі.
На землю знов верталося тепло.
Та спогад твій відбився десь у хмарі.
В тім спогаді мене ще не було…

Не сумуй

Як мене не стане,
не сумуй за мною.
Як мене не буде,
не тужи в журбі.
Я прийду до тебе,
ранньою весною,
і веселим літом
я приснюсь тобі.

Тільки не лякайся,
як мене побачиш.
Тільки не лякайся,
як торкнешся рук.
Десь за мною, певно,
та калина плаче,
що мене втішала
в самоті розлук.

Та, що буде поруч,
хай не дорікає,
що вночі зі мною
в сні ти говорив,
бо вона не знає
і не уявляє,
як любив мене ти,
як мене любив…

Ти їй не розказуй,
бо не зрозуміє,
ким ти був для мене
і для тебе я…
У широкім полі
буйний вітер вій –
це до тебе лине
молодість моя.

***
Як добрий ангел, я злечу до тебе
І відведу біду з твоїх надій.
Мені в житті нічого більш не треба,
Лиш тільки б щастя сяяло з-під вій…
Про щоб у двох з тобою не мовчали,
ти розумієш мову ту мою.
Забудь мої тривоги і печалі,
забудь про те, що я тебе люблю.
Як добрий ангел, я злечу до тебе,
зішлю тобі найкращі в сіті сни,
веселкою я стану серед неба
і в зимку легким повісом весни.
Ти не сумуй і не тужи за мною,
в житті і щасті, і добра зазнай.
Згадай про мене ранньою весною,
зітхни тихенько і скажи: “Прощай”!

***
Відкрилось серце для добра,
а в нього кинули камінням.
Дощем неприспаним осіннім
тихенько плакала жура.

І в’яли мовчки на вікні
самотні безневинні квіти,
і в тім широкім білім світі
було незатишно мені.

Та раптом у шибку постукала пісня,
ввірвалася в хату, непрохана, пізня,
ввірвалася джерельцем чи вітром весняним,
неначе сказав хтось: “Добридень, кохана!”

“Добридень, кохана! Я буду з тобою,
тебе порятую від смутку та болю,
присплю твоє горе і серце зігрію,
тобі подарую окрилену мрію”.

Даруйте коханим розраду і пісню.
Не пізно, не пізно, ніколи не пізно.
Щоб Вам було добре і в пісні і в серці, і в домі,
прийміть нашу пісню на щастя і спомин.

Не свари мене, мамо

Не свари мене, мамо, що пізно приходжу.
То мене не пускає сусід наш Василь.
Я його не любити, матусю, не можу,
і від нього піти нестає в мене сил.

Він стоїть біля мене, високий і гарний,
і говорить щемкі та солодкі слова…
Я хотіла не вийти до нього та марно:
я любитиму, мамо, допоки жива.

А коли ми учора обоє стояли,
він сказав, що до мене зашле старостів.
Я матусю, нічого йому не сказала,
тільки серце співало весільний мотив.

Не свари мене, мамо, що пізно приходжу –
ти колись і сама десь стояла отак,
коли тата мого виглядала у рожах.
А Василь, як наш тато, справдешній козак.