* * *
Ще десь живуть і ходять по землі
оті, що Україну розпинали,
ті, що колись хрести з церков здіймали
й з грудей дитячих хрестики малі
зривали нечестивими руками
і кидали на землю ту святу…
Зітерлося, забулося з роками,
простили люди їм провину ту,
бо Бог прощає довготерпеливий…
І дехто з них тепер поклони б’є
І молиться, підступний і брехливий,
й вичікує, щоб взятись за своє.
Та знають те прості і чесні люди,
і з тим вже не сховаєшся ніде:
хто кулаками б’є себе у груди,
у того в грудях пусто – аж гуде.

* * *
Що? Соромно? Сховались по кутах
і зорите, підступно і лукаво,
й чекаєте, тамуючи свій страх,
коли то знов настане ваше право.
Скажу я вам, чекаєте дарма:
ніколи ваше право не настане.
Народ мій, що звільнився від ярма,
Ніколи на коліна вже не стане.
І наші синьо-жовті прапори
Ніколи не впадуть під ноги ката.
Держава наша, горда крилата,
Від Бога народилася, “з гори”.

* * *
Стою на межі століть,
Як дерево сильне й могутнє.
Вітаю своє майбутнє
Й минулого держу віть.
Мене не зламав бурвій,
Ні грози, ні суховії.
Хоч крона моя сивіє
Та корінь живий, живий!
Якщо ж я колись впаду,
Як прийде пора невблаганна,
Містком чи кладкою стану –
Нехай нащадки пройдуть.
На тисячоліть межі
Стою я несхитно і гордо.
І владним гучним акардом
Вітаю свої рубежі.

ОСВЯТІМО

Освятімо ту землю,
що полита козацькою кров’ю,
освятімо ті кості,
що давно почорніли від часу.
Козаки боронили
Україну своєю любов’ю,
про котру ще судилось
написати святому Тарасу.
Освятіть ті могили,
що насіяні в нашім Роздоллі,
освятіть ті могили,
що давно трактори роззорали.
Там лежать наші хлопці,
що хотіли і слави, і волі,
тут лежать козаченки
ті, що землю свою захищали.
Козаки не казали
Слів багато, пустих і нещирих,
А життя не жаліли,
не жаліли ворожої крові.
І вставали до бою,
щоб нащадки жили собі в мирі,
щоб зерно засівали
і плекали людей у любові.
Освятіть ті могили,
бо не все нам історія спише.
Хто забув своїх предків,
Той забутий онуками буде.
Хай сьогоднішня мати
у спокої дитину колише,
ну, а той хто в колисці,
хай колись і про нас не забуде.
Закодована пам’ять…
А у ній – зачароване коло.
І ніхто не посміє
ні на крок відступити від неї.
Хай ніхто нам не скаже,
ніби нас не було тут ніколи.
Ми були, є і будем,
доки сонце у синьому небі.
Освятім свої душі,
Хай не стануть вони пустирями.
Освятім свою пам’ять,
не робімо із неї руїн.
Хай історію пишуть
Літописці разом з кобзарями
і прославлять навіки
не закуту ніким Україну.