БАЛАДА ПРО ДЗВІН

Коли затих дівочий ніжний спів,
коли замовкли всі бентежні речі,
накиньте щось від холоду на плечі
і вийдіть в прохолоду споришів.
Не бійтеся сполохати пітьму,
хай врешті вас пітьма ота боїться.
Скажіть, признайтеся,
чому у ніч таку і досі вам не спиться.
Ви хочете підслухать таїну,
легенду, а чи правду щиру, може…
Ти тільки не карай нас, милий Боже,
за ту цікавість вічну і земну.
Тепер вклякніть. І помоліться Богу,
І притуліться вухом до землі…
Не чуєте?.. Не чуєте нічого?..
Забудьте біди більші і малі.
І радощі забудьте, і провини.
І заздрощі, свої або чужі.
Прислухайтесь… єством своїм… глибинне
Гудіння чути на земній межі…
В легенду чи повірили тепер ви?..
О… Чуєте?.. Гуде… То дзвонить він…
Що кликав на свята людей до церкви,
Отой великий, той церковний дзвін…
Міняються і прапори, і дати, а він все дзвонить…
в тиху просторінь…
Її ніхто не може розгадати,
оту загадку наших поколінь…
То дзвонить дзвін… колись його таємно
Сховали люди від неситих рук…
То дзвонить дзвін… невсипно і недремно,
Нагадуючи нам про біль розлук.
Про наші муки і про наші рани,
при тих, кому він так і не дзвоний
на день останній чи на час останній…
Та перед ними він не завинив.
Його сховали. У ночі сховали…
І ще два дзвони, менші аніж він…
Всі сови спали, і всі круки спали…
Гуде, гуде отой церковний дзвін…
О, він колись дзвонив… земля тремтіла…
І голос той усе лихе вражав…
Пройшли роки… та дзвонового тіла
не сміла доторкнутися іржа…
мінялися властителі й закони.
Нові часи таки до нас прийшли,
дістали люди знов церковні дзвони,
а ст. його … шукали й не знайшли…
Бо повмирали вже старі ті люди, що їх ховали потай у ночі…
І б’ється серце дзвонові у груди..
– Я тут! – нечують, хоч і не кричи.
Та він на чатах, день і ніч чатує.
– Пильнуй! І Україну стережи! –
Видзвонює той дзвін… мо, хтось почує,
У кого серце чисте від іржі.