АКВАРЕЛІ ДУШІ

Шістдесята весна

Шістдесята весна…
Це так мало… а може, багато…
Шістдесята весна…
Може, свято це, а може, ні.
Шістдесята весна…
І зоріють мої онучата.
Але все-таки хтось
про кохання шепоче мені.

Шістедесята весна…
Трохи сумно, а трохи і втішно,
бо таки дожила,
бо таки доспівала своє.
Любі весни мої,
безневинні, а іноді й грішні,
як же дякую вам,
що у мене Ви все-таки є.

За свої шістдесят
я багатства собі не надбала,
а лиш трійко синів,
а лиш двійко малих онучат.
Біль гіркий самоти
я на людях у пісні ховала
і сміялася там,
де від болю хотілось кричать.

Шістдесята весна…
Може, радісно, а може, гірко…
Шістдесята весна…
І позаду вже дні золоті.
Посвіти мені ще,
таємнича оманлива зірко,
може, встигнемо вдвох
щось зробити ще в тому житті.

Шістдесята весна…
Засміюсь, зацвіту, як бувало,
і для себе сама
заспіваю знайомий мотив…
Шістдесята весна…
Це багато? А може це мало?
Ще сплатити борги
встигне той, хто ще їх не сплатив.

Шістдесята весна…
І ніколи вже менше не стане.
Всі ті роки мої, наче зорі у небі висять.
І кажу я собі:
“Не сумуй, не журися, Тетяно,
проспівала в житті
ти лиш перші свої шістдесят…”

Не чаклунка

Як би я була чаклунка,
чи принцеса, чи царівна,
натворила б я багато
див усяких на землі.
І усіх дівчат чарівних
я покликала б на свято,
і були б на тому святі
і дорослі, і малі.
Посадила б наречених
я на коней наряджених,
й ми поїхали б по світу
у заквітчані луги.
Нам би зорі посміхались,
нами б люди милувались,
і мостом любові ріки
поєднали б береги.
Та, на жаль, я не чаклунка,
не царівна, не принцеса.
Це були всього лиш жарти,
чи веселі, чи сумні.
Я – звичайна собі жінка
і статечна поетеса.
Дуже жаль, та в моїм віці
вже не їздять на коні.

Нема дощів

Нестерпно сонце землю напекло.
Дощів чомусь так довго не було.
Усе живе просило пити, пити,
або хоча б водою окропити.
Стояла спека. І лелека-тато,
отой, котрий дітей приносив в хату,
завзято щось лелечисі доводив,
пояснював, чом довго не приходив.
І сумували соняхи розкішні,
і сумували вже червоні вишні,
бо всі хотіли пити, пити, пити,
або хоча б водою окропити.

***
Косили сіно, і дзвеніли коси,
кругом жита стелилися, як коси,
а в них волошки, наче сині очі,
а вітер підглядав ті сни дівочі.
Косили сіно, ячмені косили,
і на весілля вже когось просили,
лише одна бродила пісня досі,
палка, як літо, і сумна, як осінь.

Закоханий вальс

Я спитаю у зір,
запитаю у сонця, у вітру,
де знайти мені слів,
де знайти мені пісню таку,
щоб украсти тебе
на очах у шаленого світу
і повести в росу,
у її прохолодну п’янку.
Подивився, це я,
це мене ти шукав стільки років
і нарешті знайшов,
чи сама я до тебе прийшла.
Не спиняйся, іди –
нам до щастя всього кілька кроків,
це для тебе вночі
квітку папороті я знайшла.
І зозуля кує,
і хмеліє від радощів птаство,
і буяє земля,
і фіалкове небо для нас.
Наша щира любов –
це найбільше у світі багатство.
Над землею луна
наш весняний закоханий вальс.