Чи це дружба?
Песик з котиком дружив,
песик котику служив.
Він йому мишей ловив, –
а котик ще й його сварив.
– Щось мені в останні дні
дуже миші не смачні.
Де ти тільки ловиш їх!
Певно, ловиш не своїх.
А чужих я не люблю.
– Ні, в коморі я ловлю.
Та, признаюсь, любий друже,
я на мишах щось не дуже
розуміюсь, – говорив,
– краще б ти їх сам ловив.
– Та щоб я ловив? Нізащо!
Я ловити не мастак.
Ти ж, мій друже, геть ледащо.
Ловиш ти ж не просто так,
а для мене, як для друга.
Ми ж з тобою, як рідня.
То яка вже там заслуга –
вполювати мишеня!
Цінувати дружбу треба.
Я ж тебе щодня хвалю.
От, приміром, я для тебе,
що захочеш, те й зроблю.
– То й гаразд. Та ж я не проти.
Ми ж бо друзі, ясна річ.
Тож погодься, любий коте,
стерегти наш дім в цю ніч.
Бо господар десь поїхав,
а мені не повезло:
хоч хворіти – мала втіха –
захворів я, як на зло.
Не відмов же, будь ласкавий
і мені допоможи:
відклади свої ти справи,
дім в цю ніч постережи.
Кіт, ні слова не сказавши,
геть пішов, махнув хвостом.
Роздружилися назавжди
той собака із котом.
Бомж
На автобусній, в райцентрі
Песик бавився бездомний.
Був маленький, сухоребрий
Той бешкетник невгамовний.
Сам себе хотів зловити,
То перекидавсь на спину –
Найбезжурніший у світі,
По-собачому – дитина.
Ще зима його не била,
Ще не знався він з морозом –
Отака істота мила,
Ще малий собачий розум.
І, долаючи утому,
Біля ніг у мене вклався.
Довіряв ще всім і всьому
І нікого не боявся.
Ковбаси знайшла шматочок
Й кинула: “Поїж маленький” –
І розмова, мов шнурочок,
Зав’язалась потихеньку.
Розмовляла я, звичайно,
Він повискував спроквола.
І була між ними тайна.
Шум і гам стояв довкола.
– Ти бомжуєш, як я бачу?
Схуд, спаршивів… Шкіра й кості!
Тож облиш нудьгу собачу
Та й ходім до мене в гості.
Дам тобі я їсти й пити
І скупаю, й обігрію…
Знаєш, дружбу не купити,
Я ж давно про друга мрію.
Вчасно подруга спинила:
– Що це ти робити хочеш?
І чого це ти собаці
Дурно голову морочиш?
Ну, візьмеш його до хати
І дасиш і пити, й їсти,
Ну, а потім бомжувати
Кинеш тут на тому ж місці?
В гості – ні, бери назавжди,
Якщо можеш, якщо хочеш.
І ні слова не сказавши,
Я пішла, спустивши очі.
І в собачому пориві
Серце билося шалене.
От, якби заговорив він,
Що сказав би він про мене?
“Ну й істоти тії люди”, –
Думав песик з гіркотою.
І здіймались важко груди,
І війнуло самотою.
Вертались на Вкраїну солов’ї
Вертались на Вкраїну солов’ї.
Несли пісні неспівані свої:
В чужім краю співать їм не дано,
А з України так вони давно.
Назимувались на чужій землі –
Тепер летять з весною на крилі.
На Україну, до свого гнізда!
Калина соловейків вигляда.
Чекають їх розвеснені гаї:
Коли вже заспівають солов’ї.
Птахи вже знають, що безмежний світ
І що важкий і довгий переліт.
Вже недалеко. Зовсім близько вже,
Останні сили птаство береже.
Та раптом вітер, непогідь лиха,
Здається, хвиля неба досяга,
І сніговиця, і холодна мла.
Нема вже сили. Крихітку б тепла!..
Перечекати ніде – скрізь вода…
Рятуйте, люди, пісня пропада!
Ось цяточка ледь світиться в імлі.
Це корабель!
І в мить на кораблі
Маленькі грудки, змерзлі, та живі…
Їх тисячі! В завії сніговій!
– Це ж соловейки, хлопці, – хтось гукав,
Хто в пазуху ховав, а хто в рукав.
І в кошики, в що тільки лиш було
Їх набирали і несли в тепло.
Нагодували, відігріли їх,
Найкращих в світі співунів своїх.
Та ось і сонце блиснуло з-за хмар.
І море, мов звільнилося від чар.
Пролагідніло, хвилю забавля.
– Одеса, хлопці! Моряки, земля!
Захвилювались соловейки враз.
І капітан дає мерщій наказ:
Пташок пускати і – в щасливу путь!
Без компаса свій шлях вони знайдуть.
Весна буяла квітнули гаї,
Летіли в синім небі солов’ї…