Літо

Вродило літо жита й кукілю,
і блавату того – рви скільки хочеш.
Я теє літо так чомусь люблю.
В блакитнім небі голуб десь туркоче…

І півень кукурікає в розлив,
і соняшник сміється на городі,
І гілля гне від ще зелених слив,
І качка лад наводить в своїм роді.
І кличе квочка ще дурних курчат…
І любо так мені у тім куточку.
Ще неодмінно прийде хтось з дівчат…
Чи у стрічках, чи, може, у віночку…
Така пора. Така-то вже пора…

Купайло святкувати незабаром…
І бігає босоніж дітвора,
і пахне сонцем і зеленим шалом…

Бездомне кошеня прибилося до мене,
чи, може, хтось його у наш підкинув двір.
Тулилося до ніг, таке брудне й нужденне,
Так вірило мені й просилося: “Повір.”
Іди-сюди, киць-киць! – і повела до хати,
і молока йому наляла в черепок,
дивилася на те все й зітхала тихо мати,
і капнула сльоза на чистий фартушок.
– Чого, ви, мамо, – я озвалася до неньки,
заснуло кошеня, згорнувшись у клубок.
І здався світ мені таким малим-маленьким:
нужденне кошеня і повний черепок.
І мама річ вела з тихенька і з спроквола:
– Згадала як, коли, як ти, була мала,
принесла кошеня, таке ж нужденне й кволе
і, як могла, тоді йому допомогла.
У спадок я тобі лишаю скарб єдиний
І знаю, що його успадкувала ти:
нев’янучу любов до кожної билини
і крихітку тепла й людської доброти.

Дівчинка стояла і молилась
Серед позолоти образів.
Оченята сумно так дивились
І вбирали урочистий спів.
Дівчинка була така маленька,
І молитва щирою була.
Біля неї – посивіла ненька,
Що її за руку привела.
То ж від чого у дитини сльози
І про що молились так вони?
Відгриміли вже воєнні грози,
тато не вернувся ще війни.
То було в далекім сорок п’ятім.
Моя пам’ять день цей зберегла.
Я тоді молилася за тата.
Дівчинка мала – то я була.
Тато мій додому повернувся…
Вижив серед горя і невдач,
Лагідно до мене посміхнувся:
“Ти тепер вже, донечко, не плач”.
Я йому нічого не сказала,
Але знали з мамою ми вдвох,
Що молитва наша не пропала,
Що почув молитву нашу Бог.